Гжендович - Відтепер я – твій меч, Гжендович

ти привіт, отче Кирите, — Садар трохи схилив голову, ховаючи незграбну посмішку. Не забув, отже, пустельний лис, що обіцяв приїхати.

— Та ось все думав, з якого приводу візит завдати тобі. Так ти сам його придумав, привід, — у чорних очах іскрився сміх. Ніхто не ризикнув би запитати Наставника, скільки йому насправді років, але прийнято вважати, що на цей момент добре за дев'яносто. І незважаючи на це, Кирит міг би дати фору молодим по жвавості погляду та рухів. Наче час помітив жерця лише зовні, залишивши силу юності в такому сухому, хлюпаному тілі.

Жерця посадили на почесне місце. Святкування продовжилося після того, як Кирит благословив молодят. І все б нічого, але дуже пильно дивився священик на Ердара. Вивчаюче, колко, ніби не довіряв тому, що бачить.

— Садаре, я нічого не хочу сказати про королеву, не подумай, але... тебе в дитинстві я не бачив, Азіта теж, але на моїх руках дорослішав Нагірієз. Отож, Ердар — майже копія його. Тільки світловолосий і світлоокий. І я не розумію, як таке взагалі можливо, — тихо, щоб сказане досягло лише вух Садара, промовив Кирит.

- Отче, я точно знаю, хто батько Ердара. Адже він мій син, не сумнівайся навіть, кров від крові і тіло від плоті, — посміхнувся король на подив жерця.

— Я вже було подумав, що в тебе зі спадщиною проблеми, то ти Разящего приставив до справи замість себе, — поцокав Кирит.

— З чого це інтерес такий? - не відмовчав і Садар. Не схоже, щоб марна цікавість вела жерця.

— Бачиш, Азіт — брат Нагірієза. Законний, кревний. Але імператором йому не стати, народ не прийме недоторканного, хоч у твоїй країні й звикли до такого воєводи, — ніби знехотя заговорив Наставник.

- І що? Я не прагну Азіта в імператори просунути, він мене цілком устоює тим, ким є, — знизав плечима король, не розуміючи, до чого хилить жрець.

— Ех, Садаре, я за спадкоємцем приїхав. Навіть дівчину потрібну знайшов. Походження слушне, та й згодна на таку угоду, — Кирит говорив повільно, ніби намагаючись відстрочити неминуче.

— Чи в своєму розумі, старий? — голос Садара став м'яким, вкрадливим… як у змії, що приготувалася до кидка.

— А то тобі треба пояснювати на пальцях! — не витримав Кирит, ледь не розлютившись.

— Отож, мій воєвода — не племінний жеребець для мадерекського престолу. Мене проблеми Мадри не хвилюють, — король показав, що не збираюся більше цю тему продовжувати.

— Тоді я оселюся в тебе і чекатиму, поки ти зміниш рішення, — несподівано розвеселився жрець.

— Сілися, живи хоч до останнього, мені байдуже. Сказав же, не віддам Азіта, — відмахнувся король, переключаючи увагу на танцюристів, що кружляють у задерикуватих хороводах посередині зали.

Кирит багато ходив палацом, містом, оглядав околиці. Люди, що зустрічаються на дорозі, привітно розступалися, кланялися. Столиця Сідеріма перебувала в повному достатку та благодушності. Мирні роки залікували рани тривалих військових протистоянь. І все-таки Садар виявився більше будівельником, ніж воїном. Покриті великим шліфованим щебенем широкі дороги, по обочинах обрамлені невисокими бордюрами, побіленими вапном. Високі, не менше трьох поверхів, будинки з великими вікнами, арками, що ведуть у внутрішні двори в ремісничих кварталах. Гул, шум майстерень, перестуки ковальських молотків то тут, то там. Веселі крики зазивав у торгових лавах. Невеликі, але витончені палаци — зимові резиденції аристократів, які не бажають мерзнути по степах. Але найбільше Кирита вразили храми. Так багато він не бачив навіть у Мадрі. Численні прозорі каплички потопали в зелені, свіжістю та прохолодою заманюючи мандрівників у святе місце. І щедрі підношення на вівтарях. Адже не Білі Тижні. На окрему увагу заслуговував сам королівський палац. Розглядаючи його, жрець намагався зрозуміти, що ж за диво-зодчий народив таке диво, звідки думки у будівельника про те, що будинок монарха має виглядати так? Тонкі шпилі безлічі веж нескінченними голками встромляли в небо. Високі стрілчасті вікна розкреслювали стіни, роблячи прозорими. Криті галереї зеленіли зимовими садами, поєднуючи розрізнені частини палацу. Мармур здавався навіть не білим, швидше ніжно-рожевим, алея пурпуром у променях заходу сонця. І все це незрозуміле пишнота розчинялося в пахучому п'янким ароматом кипіння абрикосів. Все місто ніби пливло у хмарі квітів. Ніхто не знав, за що король так полюбив ці дерева, але всі пам'ятали, що квітів монарх любить настоянку з плодів. Говорили, навіть готує її сам за якимось старовинним рецептом.

Не менш дивувало Наставника і внутрішнє оздоблення. Потужена рожевим мармуром підлога, пухнасті килимові доріжки роботи мадерекських ткачів. Стіни поцятковані різьбленими плитками, м'яким орнаментом лоз винограду, вересових заростей. Стрілчасті прорізи проходів без дверей. Таке відчуття, що всюди прохід відкритий. Так воно й було в офіційних покоях. І лише палатах королівської сім'ї були двері. Кажуть, скарбниця теж на запорах та засувах, але на те вона і скарбниця. Вишколені гвардійці у червоних мундирах у кожної арки-входу. Метушливі непомітні покоївки, що снують так швидко, що не встигаєш побачити. Чимало жрець бачив палаців, але цей був особливим. Занадто неправильний, надто живий і галасливий. Мов тут не король живе, а вся столиця держави. Частково так і було. Жрець це помітив, коли після весілля Садар повернувся до звичайного життя. Звичайний йому. Кириту почало здаватися, що цей монарх зовсім не відпочиває. Не залишає кабінету, весь у паперах. І немає звичаю лежати на подушках серед аристократів. Якщо міністрів скликає, то збори короткі, потім усі чиновники йдуть спантеличеними, кивають головами, мовляв, узвозу не дає, і відпочити ніколи. Але не ремствували сильно, вирушали у справах, натрапивши на підозріло-дружелюбний погляд отця Лармініза. Високий і худий, схожий на чаплю, Верховний Сидеріма дивився на чиновників чи не як на жаб, того й дивись — проковтне. І не поперхнеться. Ось і поспішають "жаби", щоб не стати обідом. Потім усі чиновники йдуть спантеличеними, кивають головами, мовляв, узвозу не дає, і відпочити ніколи. Але не ремствували сильно, вирушали у справах, натрапивши на підозріло-дружелюбний погляд отця Лармініза. Високий і худий, схожий на чаплю, Верховний Сидеріма дивився на чиновників чи не як на жаб, того й дивись — проковтне. І не поперхнеться. Ось і поспішають "жаби", щоб не стати обідом. Потім усі чиновники йдуть спантеличеними, кивають головами, мовляв, узвозу не дає, і відпочити ніколи. Але не ремствували сильно, вирушали у справах, натрапивши на підозріло-дружелюбний погляд отця Лармініза. Високий і худий, схожий на чаплю, Верховний Сидеріма дивився на чиновників чи не як на жаб, того й дивись — проковтне. І не поперхнеться. Ось і поспішають "жаби", щоб не стати обідом.

— Мурашник, — похитав головою Кирит. Але похитав схвально.

— Не заздріть, отче, — почувся голос Лармініза, що непомітно підкрався.

- Отче, ви завжди так тихо ходите? — Наставник відсахнувся.

— Доводиться. У короля надто чуйний сон, а якщо розбудити, біжить працювати. Отак і бережемо його спокій