Майкл МакКланг - Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг

-- Слухай, -- сказала я. – Мене зовсім не обходить, які проблеми були у вас в минулому. Мене не обходить, чи хоче вона померти, і чи ти не хочеш. Справа проста: Вона пішла до Короля Тіней. Вона забрала Хольгрена. Ти боржник Хольгрена і мій боржник, нас, простих смертних, яким кожен божий день доводиться миритися з реальною можливістю померти. Якщо ти думаєш викликати в мене співчуття, бо існує невеличка ймовірність, що ти можеш загинути, то ти божевільний. – Я похитала головою і відвернулася. – Про тебе можна було багато чого сказати, Та-Аготе, тільки не те, що ти боягуз.

Ти посміла назвати мене боягузом?

-- Коли ти втікаєш від своїх страхів? Звісно, що так. Мужність назвали так не для красного слівця.

Я тобі нічого не винен.

-- Якби ти дійсно так вважав, ми б не стояли тут і не вели цю бесіду. Ти б уже накивав п‘ятами назад в Тагот.

Він стояв, схрестивши руки, й дивився на озеро. Я мовчала, даючи йому самому дійти до того, що потрібно зробити, хоча кожна клітинка мого єства кричала, щоб він, курва, поспішав.

Нарешті він опустив руки, глибоко вдихнув і сказав Що ж, давай відвідаємо Короля Тіней.

Я важко видихнула і підбила підсумки. Я промокла до нитки й замерзла. Вдруге я втратила свій найкращий і єдиний ніж, а Хольгрена я втратила вже вкотре, здається вчетверте? Скільки ще разів я могла схилити фортуну на свій бік?

Скільки буде треба, сказала я собі твердо. Буду боротися аж до смерті, а тоді ще трішки. Ми виберемося з цієї халепи. Ми знищимо Короля Тіней і звільнимо Хольгрена.

Я не звертала уваги на тоненький голосок, що докучав мені десь в голові, промовляючи:

-- А якщо Атагос вже висмоктала з нього життя?

Принаймні в мене був Та-Агот. І десь пів метра металу, що вбивав монстрів. Цього повинно вистарчити.

-- Брила Короля Тіней знаходиться сто метрів на схід від озера, -- сказала я Та-Аготу. – Ми майже впевнені, що в ній його сила. В певному сенсі, брила – це він. Коли опускаються сутінки, він за цими стінами.

Я вказала на Шедоуфол, що здіймався на фоні зірок, легенько сяючи, масивний.

Вони його не захистять. Він подивився в бік Шедоуфола, тоді глянув на мене. Під час майбутньої битви, маленька злодійко, тримайся позад мене. Я спробую захистити тебе, наскільки зможу.

-- Я сама про себе потурбуюся. Ти займися Королем Тіней. – Але, наперекір мені, його слова зворушили мене. – До роботи. Пам‘ятай, ти повинен знищити брилу, Та-Аготе. Якщо ти це зробиш, решта вирішиться само собою.

Я зроблю те, що буду мусити.

Він виконав жест. Перед нами з‘явилася щілина і з серцем в п‘ятках, я рушила за ним.

Ми вийшли в дерев‘яному доку на віддаленому березі озера. Я очікувала негайного нападу. Навколо було тихо і спокійно. Перед нами, за тонкою стіною дерев, до зірок здіймався Шедоуфол. Бліде світло зірок, опуклий місяць, що щойно зійшов і легеньке сяйво масивного Шедоуфола були єдиним освітленням.

В липких, тремтячих руках я стиснула на диво теплий прут і пішла за Та-Аготом до лінії дерев. Він рухався тихо, немов привид. Я сама теж не дуже шуміла. Може Король Тіней вичерпав всі свої війська. Може йому було наплювати прийдемо ми чи ні… або він хотів, щоб ми прийшли. Хай там що, ніякі зроджені з ночі монстри не вийшли привітати нас, коли ми пробиралися крізь вічнозелені дерева.

Я була натягнута, як струна, в очікуванні на засідку.

Якої так і не було.

Коли ми завернули стежкою і вийшли до відчиненої арки на подвір‘я Шедоуфола, я була майже розчарована. Майже.

Крізь арку я зауважила квадратну, чорну брилу, розташовану посеред подвір‘я. Зліва від неї стояла Атагос, одна рука на стегні, друга легенько притиснена до вуст, що надавало їй вдумливого, філософського вигляду. Вона розглядала купу на землі, в якій я відразу впізнала Хольгрена.

Він лежав між Атагос і брилою, згорблений і обличчям вниз, коліна притиснені до грудей. Долоні затискали очі. Було неможливо покласти його так. Отже, він був при свідомості.

Вітаю, Та-Аготе. Вітаю, Амро. Ми чекали на вас. Голос Короля Тіней лунав з невизначеного місця, приємний, веселий.

Будь ласка, не стійте там на холоді. Заходьте.

Та-Агот зайшов на подвір‘я так, наче воно належало йому, я за ним. Оглянулася в пошуках втілення Короля Тіней. Цим разом його тут не було. Я знов поглянула на Хольгрена, але він не рухався.

-- Брила, - прошепотіла я Та-Аготу. – В ній його сила. Знищ її і перемога наша.

Та-Агот кинув на мене погляд, а тоді рушив прямісінько до сестри, зовсім не звертаючи уваги на брилу, хай йому чорт. В цю мить я зрозуміла, що ми програли.

Він поклав руки на плечі Атагос. Я відійшла на бік, щоб тримати в полі зору всіх гравців. Не так все повинно було відбуватися. В певну мить мені самій доведеться зайнятися брилою, але в мене було таке відчуття, що якщо я почну гамселити по ній прутом, то далеко не зайду. Щось говорило мені – Полум‘я? – що все повинно стати на свої місця і цього ще не трапилося. Ще не час. Я сподівалася, що побачу, коли настане відповідний час.

Ходи зі мною, сказав Та-Агот своїй сестрі. В наше місто, до нашого народу. Я все пробачив і нас чекає майбутнє. Ходи.

Вона довго дивилася йому в очі, тоді ніжно поклала руку на його щоку. Він схилився до неї і закрив очі. І в цю мить вона плюнула йому в обличчя. Здригнувшись, він зробив крок назад.

Ти все пробачив? Ні, брате. Я нічого не пробачила. Я не повернуся в твоє