Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

пізно ве­чо­ром вий­шла Ан­на з ха­ти. За­гор­нув­ши­ся, пішла до Менд­ля на Гоп­пляц по сіль, і, вер­та­ючи, дійшла вже не­да­ле­ко пансько­го до­му, са­ме до то­го оз­на­че­но­го місця, де сво­го ча­су ста­рий Пет­ро ба­чив ве­ли­ко­го чор­но­го пса.

Сього ве­чо­ра не бу­ло яс­но.

Густа темінь роз­ля­га­лась, і лед­ве що десь-не-десь заб­ли­ма­ла на ос­ло­не­но­му хма­ра­ми небі срібна зіроч­ка. Темінь так і тов­пи­ла­ся дов­ко­ла неї.

Вона чо­мусь мерз­ла і, об­ви­ва­ючи­ся тісніше сер­да­ком, прис­ко­ри­ла кро­ки. На­раз до­ба­чи­ла в тем­ряві яс­ну пос­тать, що пря­му­ва­ла са­ме про­ти неї.

«Сава!» - зой­кну­ло їй болісно в душі, а відтак пе­рей­ня­ла її блис­кав­кою свідомість, що во­на са­ма.

І справді був се Са­ва.

Він ішов рівною лінією, мов не­ви­ди­ме при­тя­га­ний нею, і спи­нив­ся рап­том тісно пе­ред нею.

- Сава! - клик­ну­ла зовсім без­звуч­ним го­ло­сом, і з її ли­ця збігла кров.- Са­ва!

Він не го­во­рив ані сло­ва.

Вп'ялився ли­ше очи­ма в неї. Во­ни зай­ня­ли­ся в нього див­ним, фос­фо­рич­ним блис­ком і не­на­че за­ко­ли­ха­ли­ся.

Його ніжне, ди­ти­ня­че об­лич­чя ста­ло по­важ­не, май­же терп­ля­че, і він обізвав­ся якимсь ди­ким, здав­ле­ним зву­ком.

- Саво! Я тобі нічо­го не вин­на! - зой­кну­ла во­на, страш­но пе­ре­ля­ка­на.- Я тобі нічо­го не вин­на!

Але він не відри­вав від неї пог­ля­ду.

Здавалося, що той зим­ний пог­ляд, що мов ніж улис­ку­вав, пірнув ли­ше на те в її ду­шу, щоб її мор­ду­ва­ти. Те­пер зро­бив ще ру­кою рух, не­на­чеб зри­вав з пле­чей стрільбу, не відри­ва­ючи від неї очей, і прос­тог­нав. Май­же без пам'яті зсу­ну­ла­ся во­на йо­му в но­ги.

- Не вби­вай ме­не! Не вби­вай ме­неї - кли­ка­ла зой­ком раз по раз, ха­па­ючи­ся су­до­рож­не йо­го колін.- Я тобі нічо­го не вин­на!

Однак що се бу­ло?

Він сто­яв хви­ли­ну нед­виж­не, мов при­ко­ва­ний, ко­ли ле­жа­ла йо­му в но­гах, і йо­го грудь тяж­ко дишіла. Сопів, не­на­че по тяжкій фізичній праці, не­на­чеб підніс рап­том і ки­нув до землі ве­ли­чез­ний тя­гар або пе­ребіг ша­ле­ним бігом ши­ро­ке по­ле на рап­то­вий, як смерть по­важ­ний, пок­лик.

Кілька хвиль сто­яв ти­хо, важ­ко відди­ха­ючи, а відтак, як би відзис­ку­ючи пам'ять і ро­зуміючи своє і її по­ло­жен­ня, коп­нув її згірдли­во но­гою і мовч­ки відда­лив­ся.

Коли во­на, ос­лаб­ле­на нес­подіва­ним, наг­лим пе­ре­ля­ком, дри­жа­чи на цілім тілі, підня­ла­ся і ог­ля­ну­ла­ся за ним, йо­го вже не бу­ло. Не­на­че розп­лив­ся в гли­бокій теміні, так зник із її очей.

Два кро­ки від неї ле­жа­ла сіль, яку опус­ти­ла в пе­ре­ля­ку, і чор­на зем­ля дишіла гру­бою гру­дою.

З-за од­ної розірва­ної хма­ри по­ка­зав­ся за хви­ли­ну місяць, пож­дав, аж не при­волікла­ся дру­га і не зак­ри­ла йо­го збідніле магічне об­лич­чя на­но­во. Десь не­да­ле­ко заб­ре­ха­ла якась со­ба­ка, а відтак нас­та­ла знов цілко­ви­та ти­ши­на.

Все во­лос­ся ста­ну­ло їй ду­бом, і во­на скри­ча­ла про­раз­ли­вим го­ло­сом, їй зда­ло­ся на­раз, що вся темінь і вся самітність чор­ної спустілої землі зби­ли­ся оце вку­пу, за­во­ру­ши­ли­ся про­ти неї, що туй-туй ви­ри­не з-за неї на­но­во пос­тать Са­ви і не ли­шить її вдру­ге жи­вою. Білий і рівний, ви­рос­те з од­ної або дру­гої сто­ро­ни і збли­зиться до неї. Він усе ще з нею не го­то­вий. Во­на чу­ла се. Йо­го страшні очі чу­ла на собі, а її ду­ша кри­ва­ви­ла­ся, мов по­каліче­на.

Гірко пла­чу­чи, заб­ра­ла сіль і по­ча­ла бігти. Все на­но­во ог­ля­да­ла­ся в дикій три­возі, чи він не здо­га­няв її, але стріча­ла ли­ше са­му гли­бо­ку ти­ши­ну й гус­ту тем­ря­ву.

Місцями зби­ва­ла­ся во­на в ве­ли­чезні клу­би і ста­ва­ла му­ром про­ти неї. На розі під ли­па­ми ко­ло пансько­го до­му, потім наз­довж поп­ри панський го­род, усе му­ром, усе му­ром, а на­ос­тан­ку ко­ло Докіїно­го го­ро­да поп­ри старі ве­р­би, що діли­ли сад Докіїн від її сусідів. Там во­на пе­ре­мі­ни­ла­ся в чор­ну стіну між гус­тим прут­тям і су­ну­ла­ся гро­мом на неї. Стог­ну­чи, забігла в до­машнє обійстя, а при сін­них две­рях май­же по­ва­ли­ла­ся. Нез­ви­чай­ним ше­лес­том у ти­хих сінях вик­ли­ка­на, вий­шла Докія, зди­во­ва­на, зі сві­тлом із ха­ти, і дівчи­на бу­ла би її двер­ми зва­ли­ла, на­ко­ли б во­на в рішучій хвилі не по­да­ла­ся зо світлом на­зад.

- Бог з то­бою, Ан­но, що ти так ле­тиш? - спи­та­ла зди­во­ва­но жінка, підно­ся­чи ви­со­ко світло вго­ру і освічу­ючи об­лич­чя і цілу пос­тать за­ди­ха­ної дівчи­ни.

Анна бу­ла бліда, не­на­чеб з її ли­ця зник­ла ос­тан­ня кра­пе­ль­ка крові, а з ост­ра­ху гу­би її аж пош­тивніли. Витріщи­в­ши­ся на жінку ши­ро­ко ство­ре­ни­ми, до нес­тя­ми за­ля­ка­ни­ми очи­ма, затрісну­ла за со­бою сильно сінни­ми двер­ми.

- Бог з то­бою, дівче! Що та­ке? - пов­то­ри­ла жінка своє пи­тан­ня.

- Ніщо! - ви­мо­ви­ла без­звуч­ним го­ло­сом.- Я зди­ба­ла Са­ву! Я га­да­ла, що він ме­не уб'є! Ой бо­же, бо­же, матінко хрис­то­ва!

- Та як уб'є, та за що уб'є? - пи­та­ла жи­во Докія, всту­па­ючи за дівчи­ною в ха­ту.

- Ну, та­же уб'є! Че­рез Рахіру! Та­кий був страш­ний, що… ей! бо­же, бо­же, бо­же!

З печі роз­да­ло­ся півго­лос­не хи­хо­тан­ня. Се, підпив­ши собі тро­хи, Ва­силь сміявся, та, умос­тив­ши­ся вигідно на ве­ликій печі, прис­лу­ху­вав­ся уваж­но всьому, що діяло­ся в хаті.

- Сава хотів те­бе вби­ти? - спи­тав те­пер ве­се­ло.- Та за що? Щоб заб­ра­ти собі ва­шу гус­ку [104] солі? Ну, і бу­ло би за що людську ду­шу на се­бе бра­ти! - і, ска­зав­ши се, за­хи­хо­тав знов, як пе­ред­ше, ве­се­ло, глуп­ку­ва­то.

Докія пос­та­ви­ла світло на своє місце, на ко­мин, і звер­ну­ла­ся до роз­по­ча­тої праці ко­ло печі. Ан­на сіла втом­ле­на на ла­ву ко­ло неї і оповіла стрічу.

- Його очі бу­ли такі страшні, Докійко,- докінчи­ла,- такі страшні, що я скільки жи­ти бу­ду, не за­бу­ду їх ніко­ли!

- Іди, доньцю, йди! - вспо­ко­юва­ла жінка.- За що мав би те­бе вби­ва­ти? Сього й не ка­жи ніко­му, бо як­би старі по­чу­ли про се, то б на місці ста­ли тобі во­ро­га­ми. Са­ва ж лінюх, пус­тий з дівча­та­ми, але він не ли­хий хло­пець. Я йо­го знаю, так як і то­го, дру­го­го, знаю. Тобі щось у нім при­виділо­ся, і ти пе­ре­ля­ка­ла­ся, доньцю. Іди, ля­гай на постіль і не зга­дуй про се ніко­му.

Відтак при­нес­ла з дру­гої, свя­точ­ної ха­ти свя­че­ну во­ду й пок­ро­пи­ла нею зво­ру­ше­не дівча, їй бу­ло жаль мо­ло­дої му­че­ниці, що зі са­мої гри­зо­ти й три­во­ги про своє щас­тя ба­чи­ла май­же що не в кожнім яко­гось во­ро­га. Зреш­тою, во­на віри­ла і в «не­чисті очі».

- Савині очі для те­бе те­пер не­добрі,- об'ясня­ла спокійно дівчині,- бо для те­бе те­пер вза­галі по­зо­ри чо­ловіків шкідливі. А ко­ли ти ще пе­ред ним пе­ре­ля­ка­ла­ся, то пев­но, що він десь доб­ре на те­бе витріщив­ся! То ти, доньцю, йо­го вже са­ма зля­ка­ла!

Так уго­во­рю­ва­ла й ус­по­ко­юва­ла во­на ще дов­гий час дівчи­ну, по­ки ся не ляг­ла на спо­чи­нок. Але цілко­ви­то не мог­ла її вспо­коїти. Ску­лив­ши­ся на пос­телі,