Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

цього приєдналися одностайні крики населення, яке зібралося на майдані і вимагало, щоб сенатори здалися на вимогу Спартака і врятували місто. Тоді Меттій Лібеон поставив на голосування висунуту багатьма сенаторами пропозицію пристати на умови Спартака. її було прийнято майже одноголосно.

Таким чином п'ять тисяч гладіаторів, замкнених у школі Лентула, вийшли з міста і приєдналися до Спартакового війська, що стояло табором на схилі сусідньої гори Тіфати. Товариші радісно зустріли звільнених гладіаторів, які були негайно повністю озброєні й утворили третій легіон під командуванням Борторікса, а префектом кінноти став Брезовір.

Після цього Спартак спішно повернувся до табору під Нолою, де протягом місяця сам старанно навчав новий легіон воєнних дій. У цей час до нього дійшла звістка, що Варіній знову набирає військо для нового наступу проти нього. Спартак вирішив випередити Варінія: залишивши Крікса з двома легіонами в Нолі, він сам з легіоном Еномая перейшов Апенніни і несподівано підступив до Бовіана.

Варіній справді сповістив римський Сенат про нещасливий хід війни, яка віднині ставала настільки важкою, що для її закінчення було потрібно не менш як два легіони. Нагадуючи про свої колишні заслуги перед батьківщиною, чесний служака благав у Сенату милості, щоб на ньому — ветеранові стількох воєн — не залишали ганьби цих поразок, дали можливість йому довести війну до кінця і змити з себе образу злої фортуни.

Сенат задовольнив справедливе прохання Варінія, вирядив до нього вісім когорт з чотирьох тисяч ветеранів і уповноважив набрати з марсів, самнітів та піценів ще шістнадцять когорт, щоб утворити з них два легіони Для закінчення війни з гладіаторами.

Претор, для якого старшинство по службі й чину у війську мало незаперечну перевагу, призначив Лелія Коссінія квестором на місце загиблого Фурія, хоча мав значно розумніших і здібніших трибунів, ніж Коссіній. Доручивши йому командування вісьмома когортами, щойно присланими з Рима, Варіній наказав йому залишатися в Бовіані, щоб завадити Спартакові прорватися в Самнія, а сам з двома тисячами бійців, уцілілих після розгрому в Кавдінському міжгір'ї, попрямував у країну марсів і піценів набирати рекрутів.

Коли Спартак підійшов до Бовіана і став викликати Коссінія на битву, той, виконуючи даний йому суворий наказ, залишався в місті. Він скаженів від того, що не має права кинутися на гладіатора, але твердо вирішив зносити образи й виклики.

Тоді Спартак зрозумів наміри Варінія і, вирішивши перешкодити йому набирати військо у Самнії та Піцені, залишив Еномая стояти табором під Бовіаном, а сам з однією турмою кінноти повернувся до Ноли.

Тут на нього чекали приємні новини. Першою і найприємнішою був прихід гладіатора Граніка з п'ятьма тисячами галлів, германців і фракійців з шкіл Равенни. З цим підкріпленням гладіаторське військо, поділене на чотири легіони, зросло до двадцяти тисяч бійців, і Спартак відчув себе віднині непереможним. Другою новиною, не менш приємною, ніж перша, був приїзд до табору його сестри. Спартак обняв Мірцу з сльозами ніжності і вкрив її обличчя поцілунками. А дівчина в пориві любові ніжно цілувала обличчя, руки, одяг Спартака і, ридаючи, шептала:

— О Спартак… Спартак!.. Любий мій братику! Як я за тебе боялася… скільки тремтіла… Ти наражався на такі небезпеки у цій кривавій війні!.. Я ніде не знаходила спокою…

весь час думала: «А що коли він поранений?.. Може, я йому потрібна?..» Бо ніхто, мій Спартак, не зміг би піклуватися про тебе, як я… Якщо ненароком… хай від цього захистять тебе боги!.. І я стільки плакала… щодня… і попросила великодушну Валерію… мою добру господиню… щоб вона відпустила мене до тебе… і вона зглянулася, бідолашна!.. Хай буде ласкавою до неї Юнона, така вона доброзичлива… зглянулася… і, чи чуєш? Вона відпустила мене на волю… Тепер я вільна… Я також вільна… і віднині завжди буду разом з тобою.

Бідна дівчина по-дитячому щебетала, ніжно тулилася до брата, сміялася до нього крізь сльози, і в кожному її рухові промовляла щира радість.

А поблизу, трохи осторонь, стояв, мовчки, співчутливо й сумовито дивлячись на ніжну зустріч, білявий красунь Арторікс, який два дні тому прибув разом з Граніком з Равенни. Коли перший порив братніх почуттів трохи ущух, він нерішуче підійшов і спитав:

— А мене, непереможений і непереможний наш Спартак, ти привітаєш поцілунком?..

Юнак крадькома позирнув на дівчину, ніби перепрошуючи, що віднімає в неї один з братніх поцілунків.

— О Арторіксе!.. — скрикнув Спартак, обнімаючи юнака і притискаючи його до грудей. — Любий мій Арторіксе!.. Дай я тебе поцілую… Дай обніму тебе, благородний мій побратиме!

Таким чином до радощів блискучих перемог останніх місяців і знаменитих успіхів, досягнутих з початку цієї страшної війни, фортуна побажала додати Спартакові ще й особисті радощі: знов обняти найдорожчих для нього в світі людей — сестру й Арторікса.

Та ось радісне обличчя Спартака затьмарилося, стало сумним і похмурим. Схиливши голову на груди, він глибоко зітхнув, про щось тяжко задумався.

Незабаром він попрощався з друзями і увійшов з сестрою до свого намету. Він дуже хотів розпитати про Валерію, але благородна соромливість стримувала його.

На щастя Спартака, невгамовне веселе щебетання дівчини само собою перейшло в розмову про вдову Сулли. Це сталося без запитань з боку брата і без усякої прихованої думки з боку сестри, бо вона ніколи не здогадувалася про відносини між Спартаком і Валерією.

— Повір… повір мені, Спартак, — повторювала дівчина, готуючи для брата скромний пиріг на обрубкові дерева, який правив за стіл, — коли б усі римські матрони були подібні до Валерії… повір мені, я добре вивчила її доброту й благородство, — рабство було б знищене законами. Сини, народжені такими жінками, не бажали б миритися з каторгою, різками, розпинанням на хрестах, різнею гладіаторів…

— Я вірю цьому, вірю… — палко сказав Спартак.

— І тобі слід цьому вірити… бо ця жінка поважає тебе значно більше, ніж будь-яка інша господиня може поважати ланісту своїх гладіаторів. Вона часто говорила мені про тебе захоплено… особливо після того, як ти отаборився на Везувії… При кожній новій звістці про тебе… коли почула про твою перемогу над Сервіліаном… коли дізналася, що ти розгромив Клодія Глабра… Часто після цього вона повторювала: «Так, він народився, щоб стати великим полководцем!»

— Вона це казала? — нетерпляче перепитав Спартак, на обличчі якого відбивалися всі почуття, спогади, що хвилювали його серце.

— Саме так вона й сказала, — відповіла Мірца, продовжуючи готувати страву. — А чи довго ще ми залишатимемось у цьому таборі?.. Мені треба дати лад у твоєму наметі, бо він зовсім не підходить для доблесного полководця гладіаторів… тут такий розгардіяш… і в ньому немає