Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

Вашій Імператорській Величності, ні навіть мені – хоч я стільки часу проводив з Павлом Петровичем і проводжу надалі.

– Звідки ж ти довідався про це?

– Агенти Шешковського доповіли, що днями Великий князь бесіду вів про отруєння й інші мерзоти з Андрієм Розумовським…

– Що-о-о?!

– Андрій же Кирилович у відповідь про всілякі інтриги доповідав, що при французькому дворі затіваються… Якщо Вашій Імператорській Величності буде завгодно, я накажу Степанові Івановичу, щоб вам докладний звіт про розмову занесли.

Катерина Олексіївна з роздратуванням відкинула нерозкритий пакет, що дотепер вертіла в руках.

– Звіт, звіт… – нервово мовила вона. – Звіт нехай занесе, це зрозуміло… А от що нам з Павлом Петровичем робити, підкажи мені, наймиліший Микито Івановичу?

– А ви б, матінко-государине, його відволікли… Відправте Великого князя в Європу, наприклад. Нехай розвіється…

– Ні, Микито Івановичу, дякую за таку пораду – але тільки не в Європу!

– Чому ж, матінко?..

– Не можна Павлові Петровичу в Європу: він до кумира свого – до Фрідріха Прусського поїде. От розтлумач-но краще, Микито Івановичу, чому так стається?! Всі Фрідріха поважають – і друзі, й вороги. Він начебто й літами не старий, а вже Великий! Фрідріх Великий!!! А держава в нього – смішно сказати, два дні ходу від краю до краю…

– Ваша Імператорська Величність!..

Однак Катерина Олексіївна вже завелася:

– А спробував би Фрідріх балансувати, як от я! Цікаво, як би це в нього вийшло, а?! Отож бо й воно! А мені мій власний син не довіряє… А може статися, Павло Петрович усе-таки про корону мріє?! Що скажеш, люб'язний мій Микито Івановичу?

– Господь із тобою, матінко, ні про яку корону Великий князь не мріє! Кажу ж: Андрій Розумовський йому днями все про Версаль розповідав, а Великий князь на це зітхав і тільки лише висловлював побоювання за життя своє, боячись бути отруєним або зарізаним, як татусь його…

– Що-о-о?!

У пам'яті миттю сплив нічний кошмар, у якому їй безперервно ввижався чоловік, що застрелився. Катерина Олексіївна сполотніла так, що канцлер позадкував і розгублено промимрив:

– Государине!.. Матінко!.. Помилуй!..

Чим знову ж нагадав безглуздий сон.

– Так-так, Микито Івановичу, – зітхнула імператриця, могутнім зусиллям волі опанувавши себе, – треба обмежити спілкування цесаревича з Андрієм Розумовським…

– Та як же, матінко?! Як же обмежити, коли Великий князь і Андрій Розумовський – нерозлийвода?! Не можемо ми це зробити, ні!

– Подумай, люб'язний, подумай. Нема чого Розумовським на цесаревича впливати!

– Добре, матінко, обов'язково подумаю, – розгублено знизав плечима канцлер, що не насмілився суперечити володарці.

– А як почувається Іоанн Антонович? – немовби між іншим поцікавилася імператриця.

– Та як же, матінко, в'язневі у фортеці Шліссельбурзькій почуватися? – здивувався Панін. – Іоанн Антонович майже не хворіє, побожний… щоправда, при цьому злісний і дратівливий… Книги церковні читає.

– Між іншим, останнім часом закордонні газети його частенько згадують! От, будь ласка: «Імператриця, слово якої розходиться зі справою, навіть не припускає, що за товстими тюремними стінами набирає сили справжній спадкоємець російського престолу». Он воно як, Микито Івановичу!

Підібгавши губи, государиня жбурнула паризьку газету канцлерові. Не долетівши до нього, газетний аркуш із шурхотом упав на підлогу.

– Ох, відчуваю, спадкоємець Брауншвейзької династії, необачно помилуваний Єлизаветою Петрівною, неабияк помотає мені нерви! – зітхнула Катерина Олексіївна. – Мені доповідали, що Іоанн Антонович неначебто сам не свій…

– Матінко-государине, всі ми самі не свої! – скорботно мовив канцлер. – Коли вороги в тім необхідність побачать, вони й божевільного кандидата на престол зведуть.

– Дякую, Микито Івановичу, красно дякую! – з погано приховуваним роздратуванням процідила Катерина Олексіївна. – Утішив ти мене, аякже! Можна сказати, бальзам на серце пролив!

– Та поки що ніхто ж і не намагався його на престол…

– Поки що?!

Государиня підхопилася з крісла, підбігла до остаточно розгубленого канцлера, оглянула його з голови до ніг, немов хитрий заморський виріб, промимрила: «Гарний гусак, нема чого сказати!..», далі повернулася в шкіряне крісло й повідомила звідти:

– Ти, Микито Івановичу, запобіжні заходи пропонуй, бо раптом лихо трапиться, а ми й не готові виявимося…

– Я подумаю, матінко! Неодмінно подумаю…

– Знов ти думати збираєшся?! А діяти коли станеш?

Панін лише руками розвів.

– Ти от що… Ти братика свого Петра Івановича теж подумати попроси, добре?

– Слухаюся, Ваша Імператорська Величність!

– Отак от краще, Микито Івановичу. Все, йди собі з Богом. Та не забудь до мене Степана Івановича зі звітом надіслати!..

– Слухаюся, Ваша Імператорська Величність!

Канцлер зник за дверима. Негайно ж слідом за ним послужливі лакеї, що під час бесіди терпляче очікували за дверима кабінету, внесли «чогось такого легенького», як і просила государиня.

Поки накривали на маленькому столику в кутку, Катерина Олексіївна розгорнула іншу паризьку газету. Ця починалася звітом про приїзд до Франції якоїсь дивакуватої султанші, що розхвалювалася на всі лади: «Вигляд має дивовижний, говорить на всіх мовах, розуміється на живописі, божественно співає, танцює…»

Ач яка дивина, подумала імператриця. Роздули сенсацію: нікому невідома особа відвідала серце Європи! Ще незрозуміло, чи дійсно вона султанша, чи, може статися, чергова аферистка, яких нині хоч греблю гати?!

У двері знов постукали, і лакей непевно доповів:

– До Вашої Імператорської Величності начальник Таємної експедиції проситься.

– Сюди його!

До кімнати ввійшов Шешковський, важко ступаючи й шаркаючи ногами. Очевидно, його мучила подагра.

– Проходь, Степане Івановичу, сідай.

Начальник Таємної експедиції повільно опустився в крісло навпроти імператриці й уп'явся у государиню маленькими розумними оченятками.

– Мені тут Микита Іванович Панін повідомив, що ти маєш для мене якісь цікаві відомості… Чи не так?

– Маю, матінко, – обережно підтвердив співрозмовник.

– Тоді розкажи, що такого підозрілого коїться в державі нашій, чого нам