Тимур Іванович Литовченко - Пустоцвiт

знав не тільки про нестерпне становище любої йому Като, але і про палке бажання Петра Федоровича відправити непутящу дружину в монастир, після чого оженитися на Єлизаветі Воронцовій.

– Государиня залучає на свій бік союзників, – віщав Сен-Жермен.

– І багато їх? – поцікавився Розумовський.

– Ви не уявляєте, графе, як багато! Це все люди, які у світлі останніх подій не задоволені приниженою роллю при дворі або в суспільстві.

– А хто конкретно?

Маг уважно подивився гетьманові в очі й відповів:

– Усіх їх ви відмінно знаєте. Вони розумні й шановані—це Орлови, Паніни, Волконські, Ласунські, Рославлєви, Бредіхіни, Дашкова й інші. Ну що, продовжувати?

– Дякую, графе, я все зрозумів, – відповів Кирило Григорович.

– То чи з'являться у цьому списку також брати Розумовські?..

«От, виявляється, яке величезне значення має вчасно подарований букетик орхідей і коробочка марципанів!» – подумав гетьман.

Не ризикнувши відволікти брата від сумних думок із приводу кончини його царственої дружини, Кирило Григорович поручився за них обох… Особливо коли довідався від Сен-Жермена, що в обмін на підтримку командира Ізмайлівського полку Катерина Олексіївна буде готова розглянути й, напевно ж, підтримати будь-які пропозиції, спрямовані на вдосконалювання функціонування держави – у тому числі, в частині розширення самоврядування Гетьманщини… аж до повної автономії Украйни!

* * *

У подальших діях заколотників безпосередню участь брав лише Кирило Григорович, його брат відбувся щедрими грошовими внесками. Втім, у справі державного заколоту кошти незмінно відіграють одну з ключових ролей, тож фінансування заколоту Олексію Григоровичу було поставлено в заслугу і загалом перед Російською імперією (врятованою від дурнуватого правителя), і зокрема перед Катериною Олексіївною (якій зовсім не хотілося жити довіку за високими монастирськими стінами).

Кирило Розумовський узяв активну участь у державному перевороті 1762 року, у скиданні й арешті Петра III, а також: у проголошенні імператрицею Катерини II.

Ще на якийсь час залишившись у Санкт-Петербурзі, наступного, 1763 року він повернувся в Гетьманщину.

Подальші події довели, що вибір гетьмана став і для нього, і для України фатальним: адже Катерина Олексіївна не тільки не виконала даної нею обіцянки, але й знищила українську державність як таку…

Глава 14
Віщий сон

Зимовий палац, Санкт-Петербург, середина квітня 1764року.

Тремтячи, Катерина Олексіївна пробудилася ще затемна. Всю ніч уві сні до неї навідувався покійний чоловік. Кривляючись і гримасуючи, він єхидно запитував одне й те саме:

– Владу ти захопила, а чи втримаєш?!

Государиня кілька разів прокидалася, охкаючи й зітхаючи, переверталася на інший бік, заплющувала очі, намагалася думати про щось гарне: про нещодавні бали, про дитячі роки й бешкетування з бюргерськими дітьми… Райдужна картина якийсь час переливалася й іскрилася перед внутрішнім поглядом, створюючи ілюзію спокою й благополуччя. Із цим вона засинала…

Як раптом казка танула, і чи закривавлений чоловік виринав немовби з-під землі, презирливо скривившись, вишкіривши зуби, чи брудний, спітнілий, смертельно переляканий Олексій Орлов тягнув до імператриці тремтячі з перепою руки і волав:

– Государине-матінко, помилуй!.. Петро Федорович того… сам себе – не ми це, не ми!!! Він там!., сам!., рушницю схопив і всіх!., усіх нас!.. А ми не встигли!!! Винен, матінко, винен!.. Але ж каюся, каюся щиросердно – чуєш?!

Орлова знов відсував закривавлений чоловік. Дико регочучи, цідив крізь зуби:

– Дурепа ти, Катько, ну й дурепа!!! Спробуй-но тепер утримати владу!.. Бажаючих на трон царський, мабуть, багато… ой, як багато!!! І всі законні спадкоємці – не те що ти, німкеня дурнувата!!!

Вже світало. Мучитися безсонним катуванням і надалі імператриця не хотіла, тому настирливо задзвонила у дзвіночок, закликаючи слуг. Коли ж ті примчали – зажадала накрити «чогось такого легенького» в робочому кабінеті. Тут імператриця розташувалася у великому шкіряному кріслі й, чекаючи закуски, заходилася розбирати кореспонденцію.

На лихо, Катерина Олексіївна майже одразу натрапила на паризьку газету, передова стаття якої представляла злісний пасквіль щодо її відносин із рештками Брауншвейзької династії в особі Іоанна Антоновича, ув'язненого в Шліссельбурзькій фортеці. У нападі люті государиня ледь не розірвала газету на жмутки, але керуючись раптово почутим внутрішнім голосом, наступної миті відклала її вбік: либонь згодиться, а порвати – справа нехитра, це завжди встигнемо!..

У двері тихо постукав лакей: наляканий ранньою побудкою, він найбільше боявся чимось розгнівати государиню.

– Заходь, не бійся, – підбадьорила Катерина Олексіївна. – Чого тобі?

– До Вашої Імператорської Величності канцлер Панін прийшов. Відмовити або?..

– Чом це раптом відмовити?! Проси негайно!!!

– А як же із закускою?

– Спочатку про справи подумати треба, а на порожній шлунок голова краще працює. Нехай Панін заходить!

Лакей миттю зник: по тону государині зачув, що смаженим пахне… Ой, лишенько!

Тим часом канцлер уже переступив поріг кабінету.

– Доброго ранку, Ваша Імператорська Величність. Як спалося?

– Не спалося мені, Микито Івановичу, голова справами державними забита була… – на ходу збрехала імператриця. Дійсно, не розповідати ж Паніну про дурне сновидіння?

– Ох, государине-матінко, і вся ви у справах, вся в турботах…

– А тебе що привело до мене в настільки ранній час?

– Думав я вчора, матінко, про Павла Петровича: щось неспокійний він, у всьому нервозність виявляє! Боюся, зірветься й наробить лиха…

– Чи він, часом, не про владу думає? – нашорошилася Катерина Олексіївна і схвильовано заходилася крутити в руках черговий нерозпечатаний пакет. – Може, замишляє щось проти мене?

– Що ви, матінко, Господь із вами! – Панін навіть руками замахав і скроїв таку мармизу, немовби побачив перед собою якусь капосну штуку. – Великий князь боїться бути вбитим, тільки й усього!

– Що ти таке кажеш, Микито Івановичу?! Особисто мені про це нічого невідомо…

– Та просто його високість замкнулися в собі й нікому таємниці цієї не довіряють… Ні