Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

одно не бачу.

Він осліп, а його ноги були відморожені.

Наші охоронці зігрілися спиртом і загукали.

…Ми відмовилися нести їхню зброю і забрали з собою чукчу.

Воксанка підперла кулачком голову. Чи справді щось думає? Подрімує на оповідачевих колінах ревнива Пальма. А сам оповідач сидить, як той старий беркут. Він старий, але не знає втоми. І вихриться його біла непокірна голова. І дивиться на нього зі стіни впертий і затятий молодик — він сам. І ніби питається його: чи став ти саме таким, як я про тебе думав? В руці не гасне цигарка. Його очі все бачать, його вуха все чують. Він скрізь бував, скрізь позалишав себе, але не розгубив, приніс себе додому і став ще багатшим.

— Не сподобалось тобі моє оповідання?

Воксанка мовчить.

— Ходи, я розкажу тобі інше. Геть, Пальмо!

Собачка неохоче сплигнув. Дмитро Борисович просто струснув Пальму з колін. Вона відразу подибала на кухню скаржитися господині, що господар її прогнав.

І Воксанка вже на колінах. Дмитро Борисович підгицує її, а підгилуючи, наспівує про бідного чоловіка, який не знав, як йому жити на світі — купив собі курочку:

А та кура цюру-ру,— Тепер же я не журу!

Та курочці самій сумно: треба ще когось. Старий і дитячий голоси виводять на всю хату:

А та качка так-так-так, А та кура цюру-ру,— Тепер же я не журу!

Антоніна Гнатівна давно застелила стола і розставляє частування. Вона добра господиня. У неї завжди все є.

— Зацюрурукали… Стіл накрито — прошу! — їй у цю хвилину радісно. Повні губи всміхаються, а чорні очі бачать щось своє, щось нікому не відоме. Її очі насторожені.

Для кожного крісло. Перед кожним тарілка, виделка і ніж. Чарочки.

— Я зовсім не хочу їсти, — відмахується мала. — Давай ще раз цюру-ру.

— Ах, ти ж, неслухнянка… Добре, добре, я прийду до тебе і теж не сідатиму за стіл, — ганить її тьотя Цьоня.

— І не треба, — рішуче відрізала Воксанка.

— Ти мене не любиш? Почекай, почекай, ось таткові треба буде кудись піти, він тебе й привезе до мене.

— Я тоді тебе любитиму.

— Хитруля, в кого ти така вдалася?

Дмитро Борисович пересаджує її на крісло. Не пручається. Їй зручно, і вона пишається.

— Вип’ємо, — каже господар.

— І я вип’ю. Дай боже пивши! — Воксанка підняла свою чарочку з водою. — Чого ж ви не цокаєтеся?

Ні холодцю, ні борщу вона не хоче. Як її приневолиш? Антоніна Гнатівна до неї і так і сяк. Бере її за руку, розказує: «Горосю-бобосю, пшенички-тички, квасольки-дольки, а старий бобище геть за гаготище!» Поки розважає — їсть. Перестала розважати — перестала їсти.

— Чекай, я тобі розкажу, як голодні діти граються.

— А як вони граються?

— Це було після війни, в дитячому комбінаті. Там було дуже багато діток. Вони жили без мамів і без татів. Постають у довгий-довгий ряд попід стіною, одне за одним. Товпляться, повиставлявши порожні долоні. А одна дівчинка стоїть збоку, сипле щось зі своєї порожньої долоні в їхні — роздає їжу, приказуючи: «Добавки не буде! Добавки не буде!» А всі дітки вервечкою попід стіною…

— Ти таке щось розказуєш, що мені зовсім їсти перехотілося… Я наварю борщику і всім, всім дам! Хто скільки хоче!

Дмитро Борисович слухає, не втручаючись. Він знає: Воксанка ніколи не була голодною. А він бачив тих, що пухнуть і гублять волошкові очі. Він бачив, як колись на майдані з голоду вмерла мати, а її мала дитина дивилася волошковими очима, не розуміючи, що сталося. І йшли люди, бачили, як гасли сині волошки.

Воксанка так і не подолала борщу. Смик з вазочки цукерочку.

— Я не собі, ми підемо в зоосад. Я ведмедикові. А який звір найстрашніший на світі?

— Люди! — рішуче відказує їй Дмитро Борисович.

Антоніна Гнатівна на нього сердиться: хіба можна таке дитині казати? А мала водить очима.

— Хіба люди звірі? Нате, — і кладе на стіл цукерочку.

Дмитро Борисович цілує її в голову.

У цей час відчиняються двері і вскакує Євген. Він вигинистий і кручений. Ранець летить на канапу.

— Лови мене! — гукає він.

Воксанка кидається за ним. Пальма собі. Стук, грюк, тріск, рейвах. Антоніна Гнатівна посвітлішала. Її чорні очі не блукають далеко. Вона вся тут. Її синок дома.

Ми добре засиділися. Пора додому. А мала не може втихомиритися.

— Ти мене забираєш, я сюди більше не прийду.

— Я тобі подарую друкарську машинку, — обіцяє Дмитро Борисович.

— Все одно не прийду.

— А я тобі куплю цукерок, — каже тьотя Цьоня.

— Не прийду.

— А як подарую тобі слово? — це Дмитро Борисович.

— Яке слово?

— Що я тебе люблю.

— Тоді прийду. І щоб Євген був.

Пальто на плечі, шапку на голову. Воксанка всім подає руку, крім Пальми. Пальма сердиться і гавкає.

З-за хмари виглянуло сонце. Можна податися на Дніпро. Беремо праворуч, і Воксанка ні сіло ні впало запитує:

— Як ті люди живуть?

Я не можу нічого збагнути. Які люди? Ті, що квапляться нам назустріч, чи ті, що нас випереджають? Їй щось згадалося чи прибандюрилося?

— Не доберу, чого ти хочеш?

— Хочу знати, як люди живуть.

— Людей