Ернест Сетон-Томпсон - Маленькі дикуни

— Та ну? Я ж нічого такого не роблю! — вперто відповів Гай, і став знову плескати по брезенту.

— Гаразд, можеш мокнути.

І вже за кілька хвилин там, де він плескав по брезенту, цівкою почала стікати вода, тоді як весь брезент не пропускав і краплини.

Це явище відомо кожному, хто пересиджував дощ у наметі..

Дим, що збирався вгорі, поступово спускаючись вниз почав виїдати очі.

— Яне, підніми трохи покришку з підвітряного боку, — сказав Калеб. — Зараз я зроблю вам перегородку.

Калеб напнув шматок брезенту між трьома палицями — й у тіпі з’явився душник. Тепер вітер не дув їм у спини, а здіймався над головами. Одразу ж зник дим у тіпі, та й краплі дощу, що потрапляли крізь димовий отвір, більше не турбували.

— На таких перегородках індіанці зображають подвиги.

— Ось і маєш роботу, Маленький Бобре! — вигукнув Сем. — Маєш намалювати всі наші подвиги на перегородці, а зовні, за індіанським звичаєм, зобразиш усі наші тотеми!

— Я вважаю, що містера Кларка слід прийняти в наше плем’я — будете нашим шаманом?

Калеб лише посміхнувся у відповідь. Очевидно, то був знак згоди.

— Тоді я намалюю чотири тотеми, — сказав Ян.

Він накопав жовтої глини, набрав із дна загати сірої глини, яка, висихаючи, робилась білою; після цього розжарив на вогні жовту глину і отримав ще й червону. За чорну глину йому була зола. Кожну глину він розтер з єнотовим жиром та сосновою живицею.

Ян без проблем дістав би значно яскравіші олійні фарби, та він принципово не робив набіг на блідолицих — бо мав зобразити справжні індіанські тотеми!

— Калебе, щось ти давно нам не розповідав про індіанців, — пропищав Гай. — Особливо я полюбляю слухати про їхні сміливі вчинки, — додав він, намагаючись розвинути улюблену тему. — Пригадую, як бабак, скрегочучи зубами, пер на мене. Уявляю, якби на моєму місці був хтось інший — з переляку він напевне…

— Припини! — гримнув на нього Сем.

Калеб мовчки попихкував люлькою. Дощ барабанив надворі по тіпі, брезент од відру ходив ходором. Запанувала тиша. Раптом голосно й чітко пролунало моторошне «скррр!» Всі здригнулись од несподіванки. Якби Калеба не було в тіпі, то хлопці напевне перелякалися б не на жарт.

— Це… це банші, — прошепотів Сем.

У Калеба в очах спалахнули хитрі вогники.

— Що воно так кричить? — запитав Ян.

Калеб нічого не відповів і кинув погляд на Турка. Собака спокійно простягнувсь біля вогню, а коли цей крик пролунав знову, то лише підвів голову, байдуже глянув на господаря, і сховав носа в лапах.

— А Турку байдужки.

— Собаки не чують банші, — зауважив Сем, — не бачать вони й привидів. Так казала бабуся Невіль.

Поведінка собаки нагнала ще більше страху.

— Ти найхоробріший серед нас, Яструбине Око, — прорік Дятел. — Іди і поціль у банші з лука! А я дам тобі свою найкращу стрілу. Якщо тобі вдасться підстрелити банші, ми урочисто присудимо тобі гранд ку. Ну ж бо, збирайся. Ми ж усі чули, що тобі подобаються сміливі вчинки.

— З бовдурами не розмовляю, — відрізав Яструбине Око. — Калебе, розкажи нам про індіанців.

— Хоробрість — головна чеснота індіанців, — сказав Шаман і хитро підморгнув.

Всі, крім Гая, розсміялись, але досить стримано, бо ніхто не прагнув доводити цього вечора свою хоробрість.

— Все, я вже сплю! — відрізав Яструбине Око.

— Добраніч, тільки ти лягаєш під риштаком, — кинув Дятел, не забувши про Гаєву впертість, з якою він плескав по брезенту.

— Та ляжу, ляжу, — вигукнув Яструбине Око, який ладен був лягти де завгодно, аби не доводити своєї хоробрості.

Невдовзі ліг і Ян. Сем же, який за прикладом Калеба навчився курити люльку, мовчки попихкував разом зі старим. Та щойно пролунало гучне Гаєве хропіння і Ян став рівно дихати уві сні, Сем, наважився на відверту розмову:

— Послухайте, Калебе, я не збираюсь захищати свого батька, але я його добре знаю. Він непогана людина. Він чесний і беззлобний, і добрі справи робить так, щоб ніхто цього не знав. І ніколи не вихваляється… Ну, а як вже поб’є з ким горшки, то про це знає увесь світ. Він погано думає про вас, а ви про нього. То давайте розберемось у цій справі!

Сем завжди був розважливим. І зараз він говорив як дорослий, а не п’ятнадцятирічний підліток.

Калеб лише нерозбірливо щось буркнув, не виймаючи люльки з рота. Сем тим часом продовжив:

— Якщо ви розповісте мені геть усе про тодішні події, можливо, нам з мамою вдасться угамувати тата.

Сем дуже вчасно згадав про матір. Калеб знав її ще зовсім юною, вона й тоді була добра і мала щире серце. Зараз вона не втратила своєї лагідної вдачі. Вона в усьому слухалась свого чоловіка, за винятком тих випадків, коли бачила несправедливість — тоді місіс Рафтен ніщо не могло стримати. Вона завжди вірила у порядність Калеба, навіть після його сварки з Рафтеном, і ніколи не приховувала це.

— Та що там розповідати, — скрушно похитав головою Калеб. — Ми мінялися кіньми. Він обдурив мене, а потім тиснув на мене, щоб я якнайшвидше віддав борг. Я змушений був віддати йому свій овес по шістдесят центів, а він при мені перепродав його по сімдесят п’ять. Виникла сварка. Я зопалу вигукнув, що помщусь йому. Того дня я рано пішов з Дауні. У нього в кишені лежало триста доларів моїх грошей — усі мої статки! То було все, що я мав.