Анатолій Наумович Рибаков - Бронзовий птах

кажучи, коли б не він, то нічого б і не вийшло. А ще кажуть, що він неоднаково вчиться. Що ж з того, що неоднаково? По-справжньому обдарована людина не може однаково вчитись: її талант скерований в одну сторону на шкоду іншим сторонам. От Мишко і Славик добре вчаться майже з усіх предметів, а все ж, коли треба було розібратися в орлах, то розібрався не хто інший, як він, Генка.

Так роздумував Генка, бундючачись і пишаючись у думці від усвідомлення своєї незвичайності. Ця переконаність була такою сильною, що він навіть не висловлював її вголос, вважаючи, що такій людині, як він, особливо в дану хвилину, личить солідне мовчання. Мишко, що не був переконаний в успіху експедиції так, як Генка, все ж не втрачав надії. Душа його жадала успіху, але, щоб не розчаруватися, він готувався до гіршого. Завжди треба готуватися до гіршого. Вони можуть сьогодні нічого не знайти. Але не все ще загинуло. Вони шукатимуть. Важливо шукати і не втрачати надії.

Славик був настроєний скептично. Він вважав себе реалістично мислячою людиною. Різні таємниці, загадки, таємничі історії здавалися йому прийшлими з потойбічного світу. А тому що в існування потойбічного світу він не вірив, то багато чого приписував буйній фантазії своїх друзів. Але він не відставав від друзів, бо був хорошим товаришем.

Хлопці пройшли вже версти зо три. Місцевість поступово підвищувалася, земля ставала сухішою, кам'янистішою, струмок визначився чіткіше. Зустрічалися великі валуни і камені. Але наскільки сягало око, не видно було жодного кургана.

Коли вони пройшли ще версти дві, дорогу їм заступила велика скеля.

Це був самотній стрімчак, величезний валун, що несподівано встав на цій досить рівній місцевості. Біля його підніжжя лежали великі, порослі мохом камені.

Але зразу ж за скелею струмочок зник, ніби крізь землю провалився.

Хлопці видерлися на скелю. В темнуватому серпанку похмурого дня перед ними відкрилась одноманітна, нудна панорама безмежної рівнини. Поля, поля, поля… Якщо навіть вважати ці поля степом, то все одно: на ньому не було жодного кургана.

— І все ж тут десь є курган, — категорично заявив Генка.

— Ні, немає ніде, — заперечив Славик.

— Значить, треба йти вперед.

Славик нахилився до підніжжя скелі.

— Поглянь, струмок кінчився. Можливо, Халзан витіпає з-під скелі, може, тут його початок. Куди ж ми підемо?

Деякий час хлопці мовчки стояли па вершині скелі. Вітер то вщухав, то знову налітав, підвиваючи і висвистуючи.

Нарешті Мишко сказав:

— Ти, Славко, неправий. Я бачив карту. Початок Халзану значно далі. Мабуть, тут він дуже обмілів або тече під землею, а за скелею знову вибивається на поверхню…

Генка ухопився за цю думку:

— Правильно. Може, скарб закопано в землі десь поблизу.

— А як же курган? — спитав Славик.

— Це так… Я й забув про курган.

— Так от, — продовжував Мишко, — якщо ми пройдемо далі, то напевне знову натрапимо на Халзан. Але… але біда в тому, що тут, біля скелі, мабуть, кінчаються колишні графські володіння. Пам'ятаєте карту в музеї? Графська земля лежить між Утчею і Халзаном. Не тягнеться ж вона без кінця-краю. І зрозуміло, що граф закопав алмаз на своїй землі. А на його землі немає жодного кургана. Ось у чому біда. — І Мишко сумно додав: — Славик правий: далі йти немає рації.

Почуваючи себе винним перед друзями в тому, що він виявився правим, Славик висловив таке припущення:

— Може, граф мав на увазі не орла-курганника, а орла-могильника. Тоді треба тільки знайти могилу на Халзані.

Але з вершини скелі не було видно ні могили, ні кладовища.

Розділ шістдесят четвертий
Комуна

Невдача дуже засмутила хлопчиків. Невже вони помилились і з орлом? А вже кінчається вівторок. Завтра з'явиться чоловік у зеленому костюмі, а вони нічого не знайшли.

У таборі на них чекала новина: приїхав Борис Сергійович з розпорядженням із Москви про передачу садиби комуні. Разом з ним приїхали Коровін і ще два вихованці дитячого будинку, майбутні комунари.

Приголомшуюча новина! Все-таки відвоювали садибу! Мишко побіг розшукувати Бориса Сергійовича. Але він знайшов тільки Коровіна. Борис Сергійович пішов у сільраду.

Коровін і обидва вихованці дитбудинку обмірювали рулеткою сараї.

— Ну як, — привітав їх Мишко, — відвоювали-таки садибу?

Коровін засопів, потім відповів:

— А то ж як… Забрали, і все. Наркомос розпорядження дав.

— А будинок?

— І будинок. Тільки старуха попросила Бориса Сергійовича почекати до четверга.

— Чому?

— Хто ж її знає… Попросила, і все. Борис Сергійович згодився. Він їй і роботу в комуні запропонував. Нехай, каже, працює.

— А вона що ж?

— А нічого.

— Залишиться?

— Куди ж їй, старій, подітись…

— Чому ж вона все-таки попросила відкласти до четверга? — допитувався Мишко.

— А хто ж її знає, — знизав плечима Коровін. — Ну, хлопці, давай, тягни шнур… Нам сараї сьогодні закінчити треба, завтра землю обмірюватимемо.

І хлопці знову взялися за роботу.

Мишко добре розумів, чому старуха зволікає передачу будинку. Завтра має приїхати Карагаєв, от вона й хоче порадитись: а може, треба щось винести з будинку.

Але про свої догадки Мишко не сказав ні Коровіну, ні Борисові Сергійовичу. Коли Борис Сергійович прийшов із сільради, Мишко лише