Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

тільки його, інспектора Майвальда, а й донощиків. О, він знає, яка тут тонка система стеження.

Йдучи уздовж конвейєра у складальному цеху, Майвальд шукав очима своїх людей.

Один з полонених, років тридцяти, кремезний, з вузенькою щіточкою вусиків, підійшов до нього і, озирнувшись довкола, неначе боявся, що хтось може підслухати, почав німецькою мовою:

— Пане начальнику, маю для вас надто важливу інформацію…

Майвальд кинув на незнайомця здивований погляд, мовляв, що за тип? Ніби й бачив його десь, але ніколи не доводилося говорити з ним, тим більше мати якусь справу. «Цікаво!» — подумав Майвальд, не зводячи очей з широкого обличчя кремезняка.

Незнайомець помітив нерозуміння німця й, щоб внести ясність, сказав:

— Я свій, пане начальнику, й хотів би розповісти вам дещо, — він вищирив жовті зуби.

— З ким же, вибачте, я маю говорити, хто ви такий? Незнайомець зам’явся й знову вищирив зуби.

— Я з концтабору, пане начальнику, Мирон Кухарчук, — відповів сміливо, намагаючись показати свою незалежність.

Майвальд подивився на бридку, свиноподібну пику Кухарчука й перепитав:

— Мирон Кухарчук? Чому ж я вас не знаю? З якого ви барака?

Кухарчук виструнчив, хвацько цокнув закаблуками.

— З четвертого барака я, пане начальнику.

Мирон Кухарчук говорив німецькою з акцентом.

— Хто ж ви, Кухарчук, за національністю?

— Українець я, пане начальнику, із Західної України, з Галичини!

— Он як, галичанин, значить! — удавано зрадів Майвальд. — Ну, говоріть, Кухарчук, я слухаю.

Кухарчук озирнувся, мов злодій:

— Сьогодні, пане начальнику, чув я на власні вуха змову полонених.

Майвальд обірвав його:

— Тс-с, дурню, тут не місце для таких розмов! — І, кинувши поглядом довкола, повів провокатора далі від зайвих очей. А коли переступили поріг цеху, суворо зауважив: — Взялися сповістити про щось таємне, то дотримуйтесь умов конспірації. Інакше то буде послуга ворогу… Зрозуміло?

Кухарчук злякано заблимав очима. Досі ніхто не поводився з ним так нешанобливо, хоч й несе він собачу службу не перший рік.

Щоб загладити свою різкість і заспокоїти наполоханого донощика, Майвальд примусив себе посміхнутися й запитав поблажливо:

— Так що трапилося, яка там змова, проти кого?

Мирон Кухарчук неначе ожив: повеселішав, дивився на пана начальника по-собачому відданими очима.

— То було, прошу пана, сьогодні ранком, — говорив Кухарчук майже пошепки, — біля умивальні четвертого барака…

— Що було? — Майвальда брав нетерпець.

— Та один полонений умовляв двох інших, видно своїх дружків, щоб ні в якому разі не йти до українських легіонів, бо то, казав він, буде зрада Радянській Батьківщині.

— А хто ж він, той змовник, ви його знаєте?

— Та отой, пане начальнику, якого ви розпікали кілька днів тому в складальному цеху, морячок Рибалка, пам’ятаєте?

Ще б пак! Майвальд саме тоді й розповідав своєму довіреному Павлові Рибалці про наступну появу на заводі мисливців за душами невільників з України й давав йому щодо цього поради й настанови, як себе поводити. У той час до цеху зайшов Вальтер Зоннеман з двома військовими. І Майвальд одразу загримав на Павла Рибалку, який очолював групу полонених, що тут працювали:

— Швидше, швидше рухайтесь, чого ви, немов сонні! Майте на увазі: не виконаєте норми — залишитесь без вечері…

Кухарчук був свідком того випадку. І оце нагадує інспекторові.

— То чому ж ви, пане Кухарчук, не провчили того змовника? — кинув Майвальд докірливо.

Донощик ніяково повів плечима: він знає, що його діло — інформувати, а провчати повинні інші. А все ж відповів:

— Та я, пане начальнику, надавав би дідькові, — підніс, як боксер, стиснуті кулаки, — але ж їх троє. Морячок той, видно, помітив, що я підслухав їхню змову й визвірився: «Ану геть звідси, юдо!» Я насилу ушився…

Майвальд ледве стримався, щоб не посміхнутися.

— Ну, гаразд, пане Кухарчук, дякую за інформацію. Цікаво, однак, як ви самі ставитесь до того, що ОУН створює тут свої легіони?

Мирон Кухарчук войовничо вигукнув:

— Я, пане начальнику, першим зголошуся йти на більшовиків…

— Ну що ж, тоді до завтра.

Пополудні довірений Майвальда унтер-офіцер Йоган Байєр привів до інспектора на бесіду двох полонених — спочатку Павла Рибалку, а через кілька хвилин Миколу Кравчука, бо працювали воші в різних цехах.

— Ну, друзі, як справи? Що думають ваші земляки про завтрашній день — зустріч з представниками ОУН? — привітно запитав Майвальд побратимів, доля яких міцно зв’язана з його власною долею.

— Не скажу за всіх, товаришу Майвальд, — кожному в душу не залізеш. Але більшість категорично відмовиться. — Впевнено сказав Павло Рибалка.

— Так, — підтвердив Микола Кравчук. — Ті, з ким я встиг поговорити, нізащо не підуть до оунівського війська.

— Ну, якщо так, то добре. А було б краще, коли б хто з вас, або навіть обидва, виступили на тому зібранні земляків і твердо сказали своє слово.

— Про що, товаришу інспекторе, говорити? — поцікавився Павло Рибалка.

— Про злочин ОУН, її зрадництво. Голосно треба заявити, друзі, перед усією громадою, яка збереться на подвір’ї завтра після сніданку. Скажіть так, щоб кожен замислився: куди й для чого заманюють його оунівці? Кому потрібна та братовбивча війна, на яку хочуть вас послати? Та й хто посилає? Хто вони такі, хто доручив їм говорити від імені українського народу?

Інспектор розповів друзям і про донощика:

— Сьогодні в цеху зустрівся мені один відразливий тип, й говорив про те, що ви, Павле,