Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

— Ну що ж, панове з ОУН, ходімте тепер до мене, поговоримо вже конкретно, що і як.

— Так, справа невідкладна її зволікати не можна ані днини, — підкреслив підполковник.

— На фронті чекають легіонів, а ми тут не знати чого сперечаємося, — додав Явір з ноткою невдоволення.

Кімната інспектора на другому поверсі заводської контори. Вони сиділи в кріслах скромного кабінету, палили цигарки, якими пригостив інспектор. Все було, ніби як у друзів, спільників. Тільки думали вони по-різному.

Малюк розумів: перед ним саме ті зловорожі люди, про яких говорив йому батько — ті ж самі фашисти, тільки українського походження. Явора він уже знає; знає, коли і як той запродав свою душу. А хто ж такий Клен? З якого лісу це дерево? Ймовірно, під чужим, вигаданим ім’ям. І вирішив почати розмову з географії.

— Звідки ж ви, пане підполковнику, з яких країв? Я говорив панові Явору, що географію України вивчав своїми ногами, пройшов по ній, можна сказати, вздовж і впоперек.

Клен з готовністю відповів:

— З Галичини. Німецьку, пане інспекторе, вивчав ще за Франца-Йосифа.

— А польську, «прошем пана», — наголосив Майвальд на останніх двох словах, — мабуть за «великого маршала» Пілсудського?

Клен широко розвів руками, мовляв, що зробиш.

— Східної України, — почав по паузі, ніби виправдовуючись, — я, правду кажучи, не знаю. Бував у деяких містах, але дуже давно — ще за отамана Петлюри.

Майвальд докірливо похитав головою.

— Як же так: ветеран боротьби за Україну, а Україну не знаєте?

Клен мовчки знизав плечима, а Майвальд вів далі:

— Я не можу похвалитися знанням Галичини, проїздом бував лише у Львові. Зате багато чув про завзятих вояків з дивізії СС «Галичина».

Клен зраділо підняв очі, зворушений похвалою на адресу жовто-блакитних «самостійників».

— Дякую, пане інспекторе, за визнання. Дивізія наша справді була славетною.

— Ви сказали «наша» так, ніби служили в ній, — запитально глянув Майвальд на підполковника, намагаючись з’ясувати, що ж воно за птах? А Кленові це на руку — нагода похвалитися перед німцем своїми «подвигами».

— Аякже! Командував одним з підрозділів тієї дивізії. Оце нагорода від фюрера за звитяжну сутичку з червоними саме в Галичині, недалеко від Львова. — Клен гордо показав на хрест, причеплений на лівому боці мундира. — А билися, скажу вам, яко леви!

— Ці-ка-во! — протягнув Майвальд. — А які ж наслідки тієї галицької сутички?

Підполковник не квапився з відповіддю, не хотілося ятрити ще незарубцьовані рани.

— Дивізія СС «Галичина», пане інспекторе, кров’ю своїх звитяжців врятувала там частини вермахту від повної катастрофи.

— То, виходить, дивізія ваша знекровлена? — удавано допитувався Майвальд, бо добре знав її кінець.

— На жаль, — важко зітхнув Григор Клен.

— Створюємо нові українські частини, — поспішно додав Стефан Явір, — про них, пане інспекторе, також почуєте.

— Та що буде, побачимо. З цього приводу мені подобається українське прислів’я: «Не хвалися, йдучи в бій».

Це не сподобалося гостям. Григор Клен здригнувся, але утримався, мовчки проковтнув пілюлю. А Явір посмілішав і кинув роздратовано:

— Прислів’я наше, пане інспекторе, але…

— Пробачте, панове, коли щось не так, — схаменувся Майвальд. — Я німець, й тому легко можу помилитися в україністиці.

Оунівці перезирнулися. Явір похитав головою і ображено зауважив:

— Не зрозуміло, для чого ви нам шпильки пускаєте?

— Що ви, пане Яворе, говорите, які там шпильки? Перейдемо краще до конкретних дій… Я хотів би знати, панове, як ви уявляєте собі план відбору людей?

— Дуже просто, — пояснював підполковник Клен. — Викликати поодинці, зачитати наказ, роз’яснити, коли що незрозуміло. От і все. Ніяких тут церемоній і дискусій.

Альфред Майвальд кинув уважний погляд на Клена. У тому погляді відбивався чи то сумнів, чи подив.

— Чому це вас так турбує, пане інспекторе? Може, маєте якусь іншу пропозицію?

Інспектор замислився. Хоч у нього думка щодо цього плану давно склалася, але треба гостям трошки поморочити голову. Задум Клена і Явора аж ніяк не підходить, бо двоє завзятих оунівців легко зможуть спантеличити одного співбесідника — залякають, затуркають, і той змушений буде дати згоду. Подумавши кілька секунд, Майвальд вирішив запропонувати свій варіант.

— Розмова з кожним окремо, як ви пропонуєте, панове, то нічим не виправдана витрата дорогого часу. Так, я певен, ми не впораємося й за цілий тиждень, за це нас не похвалять. Якщо діло справді невідкладне, а йдеться тільки про те, щоб оголосити вказівку вашого командування чи комітету, то, гадаю, доцільніше зібрати всіх разом. Як зібрати? Дуже просто — по військовому вишикувати на заводському подвір’ї, сказати напутнє слово й прочитати наказ.

Представники «Української ради» погодилися з пропозицією німця. Для чого ж, справді, гаяти цілий тиждень, коли можна зробити все за один завтрашній день, навіть за кілька годин? Після сніданку вони зберуться на заводському подвір’ї, зачитають розпорядження воєнної референтури ОУН, скажуть землякам напутнє слово й на тому кінець.

Обміркувавши свій план, Майвальд вирішив заглянути в цехи, де найбільше остробітників і полонених. Усі українці вже знали, що ними цікавиться ОУН. Майвальдові хотілося почути, що говорять земляки з приводу наступної зустрічі з представниками тієї лиходійної організації. Та нічого не дала йому та розвідка: побачивши інспектора в формі вермахтівського офіцера, невільники прикушували язики.

Майвальд розумів: для них він фашист, ворог; тільки одиниці знають, що він людина, котра вболіває за їхню долю. І хоч він багатьох уже знає, знає навіть, що у них на думці, але так просто почати з ними розмову про завтрашню зустріч з оунівцями — не годиться. Невільники побояться сказати правду. Боятимуться не