Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

— Тож я так і розумію, Альфе, тому й хочу, аби ти вже не ходив на завод, залишив ту роботу й пересидів цей час вдома.

— Чому? — здивувався він.

— Я так боюся, милий, за тебе, щоб гестапо часом не пронюхало.

Гізела не докінчила своєї думки, саме тепер, в цю хвилину, вона приготувалася сказати йому так багато й дуже важливого, найважливішого для неї, а він перебив її на півслові…

— Заспокойся, Гізі, поки що немає підстав хвилюватися. Але й ти не будь надто довірливою, бо за такі речі, — кивнув на «Вільну Німеччину» — голови знімають. Навіть жінкам.

Альфред узяв ту крамольну газету, вклав її у середину «Фолькішер беобахтер», згорнув у кілька разів і поклав у кишеню пальта. «Вільна Німеччина» потрібна йому вже завтра. Адресована ж німцям, і він передасть її відважному німцеві Рудольфу Фішеру, щоб пішла вона, як естафета, з рук в руки.

Він глянув на Гізелу, яка не зводила з нього очей, і по-змовницькому приклав вказівного пальця до уст:

— Тс-с! Нічого не знаєш про те й не відаєш.

— Авжеж, — кивнула вона, погасивши усмішку.

Альфред хотів побажати Гізелі доброї ночі, — вона ж так стомилася за цей тиждень, змучилася, нехай відпочине. Та по очах бачить — їй кортить сказати йому ще щось дуже важливе.

Він присів на краєчку ліжка, зазирнув у чисту синяву очей і без слів спитав: «Ну, що ти ще хотіла сказати? Говори, я слухаю».

Вона посміхнулася якось засоромлено, доторкнулася руками до схиленої ним голови, побавилася його густою передчасною сивиною і враз, обнявши обома руками за шию, пригорнула до себе. Потім притиснулася губами до вуха й схвильовано прошепотіла:

— Альфе, любий, у нас буде син!

Альфред не міг одразу знайти такі слова, що відповідали б урочистості цієї миті. Десь у глибині свідомості запитав себе: «А чи до цього, Петре, зараз? Адже такі події, коли вирішується доля…»

Та враз схаменувся: «Гізела ж чекає від мене слова, в цю хвилину їй потрібна теплота мого серця, щира підтримка». І він схвильовано перепитав:

— Справді, Гізі?

— Правда, милий! — кивнула вона, сяючи широкою усмішкою.

Альфред обняв Гізелу.

Список українців, що працювали на танковому заводі Енензбурга, мабуть, з тиждень ходив по референтурах ОУН. Полковники так званої УПА[2] заочно розподілили робітників по різних легіонах, і вже з готовими відомостями послали на завод своїх представників, щоб ті зібрали земляків і оголосили їм, хто до якого куреня зарахований.

Альфреда Майвальда знову покликали до кабінету директора. І тільки він переступив поріг приймальної, перед ним виросла знайома вже постать Стефана Явора. Тепер він у мундирі військового, в чині майора, жваво сперечався з якимось офіцером. Але не німецьким. Майвальд помітив, що форма їхня дечим відрізняється од вермахтівської: замість свастики на лівих рукавах зелених мундирів виділяються жовто-блакитні нашивки, а на картузах — тризуби.

Побачивши пана інспектора, Явір по-військовому виструнчився і, солодко посміхаючись, злегка вклонився.

«Їх уже двоє! — обурився в думці Майвальд. — Значить, наміри оунівців серйозні? Ну що ж, гра триває. Перевага в цій грі, — розмірковував Майвальд, — на його боці». Він знає, з ким має справу — вони його вороги, зрадники батьківщини. А він для них — німець, навіть якийсь фюрер.

Явір не зводить з Майвальда очей, дивиться на нього, як пес на хазяїна.

— Прошу, пане інспекторе, знайомтеся з моїм колегою — офіцером української армії.

— Он як! То ви маєте вже своє військо? — удавано здивувавшись, Майвальд подав незнайомцеві руку.

Той по-молодецькому виструнчився. Потискуючи руку панові інспектору, він назвався підполковником військової референтури ОУН Григором Кленом і відрапортував:

— Даремно, пане інспекторе, хліба не їмо — легіони ОУН давно вже служать новій Німеччині; не шкодуючи крові й самого життя, борються протії більшовизму. Прийшли оце й до вас за своїми хлопцями, сподіваючись, звичайно, на вашу допомогу.

У кабінеті директора затрималися недовго. Вальтер Зоннеман відрекомендував гостям майора Альфреда Майвальда як офіцера вермахту, що пролив кров, визволяючи Україну від більшовиків, а тепер, незважаючи на рани, які все ще даються взнаки, дбає про виробництво зброї для фронту.

Звертаючись до Майвальда, директор зауважив:

— Оце, майоре, і є ті хазяї українців, про яких я говорив. Віддайте всіх, кого вони відібрали за цим списком, — подав папку з паперами.

Альфред Майвальд кивнув головою, мовляв, усе зрозуміло, і щоб у присутності «хазяїв» звернути увагу директора на те, що акція ця не примусова, сказав:

— Гаразд, пане директоре, але як бути з тими, котрі не побажають іти до війська? Примушувати іноземців, мабуть, не можна, здебільшого це військовополонені.

— Як-то, не побажають? — вражений таким запитанням, обурився підполковник Клен. — То ж наші хлопці! Наказ Головної Української ради такий: зібрати всіх українців під прапори ОУН для боротьби з більшовизмом. Ідеться про визволення своєї батьківщини — України, й тому не можна зважати на чиєсь там бажання чи небажання.

— Гут, — кивнув директор лисою головою, — ваші люди й самі домовляться з ними. Та коли хто захоче лишитися, нехай працює. То також для фронту.

— Добре, пане директоре, — погодився підполковник Клен, — покладіться на нас та на пана інспектора, ми знайдемо спільну мову.

— Домовляйтесь. — Директор підвівся, він не мав часу на розмови з вигаданими представниками України.

Коли вийшли