Семен Дмитрович Скляренко - Святослав

Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгині київської з родиною імператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Києва від священиків своїх непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очікування в Золотому Розі вона вже вільно могла говорити і тепер досить впевнено відповідала на питання імператора і членів його родини.

А питань цих було багато. Княгиня Ольга розуміла, що вони нічого, зовсім нічого не знають про ту далеку країну, з якої вона приїхала, навіть не уявляють, яка вона. Смакуючи вино й закушуючи його ніжними плодами півдня, вони запитували, чи справді люди її країни ходять голі, а коли холодно – залазять у нори й вкриваються хутрами, чи справді в Києві приносять у жертву багато людей, чи живуть за Рифійськими[106] горами одноокі люди?

Не тільки члени його родини, – сам імператор Костянтин, який писав цілі трактати про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, які там живуть люди. Він чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березі Дніпра, та й то тільки у його верхів’ях, а на лівому березі живуть якісь уси та ще хозари, він вважав, що печеніги володіють всім берегом Понту евксинського аж до Херсонеса з Кліматами[107] і всіма землями від Дунаю до Дону.

– Ні, імператоре, – відповіла княгиня Ольга, – Русь живе і на правому, і на лівому березі Дніпра, а печеніги – то тільки хмара, яка блукає на землях Русі.

– Чотири коліна печенігів, – почав імператор, – Халової, Явдергим…

Княгиня Ольга посміхнулась:

– Я знаю ці чотири коліна, і вони знають Русь… Але Русь має набагато більше колін, племен, земель. Русь споконвіку сидить над Дніпром і далі, аж до Крижаного моря, а печеніги тільки приходять і відходять.

І княгиня Ольга терпляче розповідала, яка справді є Русь, як живуть люди над Руським і Крижаним морями, коротко сказала й про звичаї, про віру, побут цих людей.

Усі дуже уважно слухали розповідь княгині Ольги і, як це було помітно, стежили не тільки за її розповіддю, а й за кожним рухом, словом…

Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей від неї, невістка імператора – Феофано. Від слів своїх і від багатьох людей вже тут, у Золотому Розі, княгиня Ольга чула історію цієї дівчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала дружиною молодого імператора Романа. Сли ж говорили княгині, що Феофано вважається найкрасивішою жінкою світу.

Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були до пари одне одному: Роман – стрункий, як кипарис, мав чудові очі, світле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарівну квітку півдня – вона була міцна, але водночас і ніжна, волосся її було темне, а шкіра обличчя й тіла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимі вогники. Навіть коли вона сміялась, на її обличчі з’являлось щось хиже, зле.

Але не тільки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах Феофано. Кілька разів, коли імператор Костянтин звертався з чимсь до сина Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у імператора. І чомусь їй здавалося, що то не невістка дивиться на свого свекра, а хижа, дика кішка, змія, – щось зловісне й страшне з’являлось у ці хвилини в очах Феофано.

І імператор, і всі члени його родини задовольнили свою цікавість. Дехто вже став прощатись, пославшись на втому; пробачилась і пішла імператриця Єлена, слідом за нею, попрощавшись з княгинею, пішли Феофано й Роман. Помітно було, що й сам імператор хотів би вже скінчити прийом. Він дав знак, і опоясана патрикія подала блюдо, на якому лежала купа золотників, Це було добряче золоте блюдо з зображенням Христа на денці, викладене дорогоцінними каменями і емалями.

Імператор Костянтин, подаючи його княгині Ользі, сказав:

– Я дарую це блюдо із образом Христа на знак нашої любові, що живе, доки світить сонце.

Княгиня Ольга встала, прийняла блюдо і поцілувала образ Христа. Вона зрозуміла – цим закінчується прийом, але не могла припустити, що не зробить того, з чим ішла у Великий палац, і що нічого не сказала імператору.

І, використавши останню хвилину, вона затримала блюдо в своїх руках, промовила:

– Від землі Руської я приймаю це блюдо, дякую імператору за щедрість і ласку, але хочу запитати про дещо, з чим я їхала сюди…

Імператор вислухав княгиню, і хмарка невдоволення лягла на його обличчя. Після дару імператора, за церемоніалом двору, гостям належало тільки подякувати й прощатись…

Вона бачила, що імператор невдоволений і не хотів би її слухати, але не знала, чи буде ще бачити його, і мусила говорити.

– Я, великий василевсе, хочу сказати небагато… Їхала я сюди й ждала, щоб домовитись про нашу торгівлю, хотіла говорити про городи грецькі на Руській землі і про город Саркел, збудований на нашому шляху до Джурджанського моря, та ще про Клімати й про те, аби імператори, а паче молоді дщері царського роду