Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

марними й по-дитячому простими. Йому здавалося, що він бере на себе відповідальність, якої не подужає.

Що сказати Кайтекові? Що життя прекрасне? Показати, як добре бути здоровим? Усе було таким безнадійно дурним.

Міколай відчував важкий страх у животі й пустку в думках. Він був настільки знервований, що його нудило. На щастя, він із самого ранку нічого не їв.

Коли хлопець вийшов з автобуса, ноги в нього підкосилися. Він ішов, як на війну, на якій мав загинути. Рухався повільно, щоб відтягнути цю мить. Намагався усміхатися, та щось не виходило. Особливо, коли він побачив Кайтека. Запалі щоки й мовби підведені сірим олівцем очі — з таким виглядом він міг би грати в якійсь дез-метал групі. На щастя, він, здається, не надто часто дивився в дзеркало. Або вже з усім змирився.

— Гей, нещастячко, ти чого таку дурну міну скорчив? — майже весело кинув Кайтек Міколаєві.

— Та я думав, чи тобі вже врізати, користуючись своєю тимчасовою перевагою, чи й цього разу дарувати?

— А що я такого зробив?! — обурився Кайтек.

— Нічого, окрім того, що повівся, як мудак. Була угода чи ні?!

— Звідки я міг знати, що мене так швидко покладуть до лікарні, соррі.

— Наступного разу тобі це так легко не минеться. Пам’ятай про це!

— Добре-добре! Є якісь класні новини? Розказуй, хто тепер верховодить у школі? Сумуєте там без мене, еге ж?

Хоч він і сидів на ліжку блідий і схудлий, це й досі був той самий Кайтек. Міколаєві стало трохи легше. Вони балакатимуть як двоє друзяк з однієї групи. Це єдиний розумний варіант. Без поблажки на хворобу. І без співчуття — так, наче нічого й нема.

— Скажи мені, тільки не викручуйся... — невпевнено почав Малий.

— Ну...

— Тільки серйозно.

— Валяй.

— Що у вас було з Меланією?

— А що мало бути?

— Бо вона каже, що ти хотів... Ну, знаєш, що ти і вона... Що ти намагався з нею... Чорт, та запереч ти вже!

— Я чекаю.

— На що?

— Що за байку вона тобі розказала?

— Байку?

— Послухай, я може, і негідник, але Меланія мені як сестра. Я дуже її люблю, це правда. Особливо відколи, ну, ти розумієш, як ми вперше були в неї. Я вважаю, що вона класна. Але по ходу в неї дуже бурхлива уява!

— Вона все вигадала?

— Ти пам’ятаєш Новий рік?

— Більш-менш.

— Я хотів сказати їй тоді. Знаєш, про лейкемію. У мене є трохи приятелів, і навіть чимало, але жодного друга. І я подумав, що вона... Що вона стільки пережила... То вона собі вирішила, наче я...? Здуріти можна! Усі баби однакові! — Кайтек зареготав, а Міколай відчув, що з його серця впав величезний камінь. Принаймні із цього приводу.

— Тобі тут не нудно? — спитав Малий, роззирнувшись по палаті.

— Смертельно, — відповів Кайтек і захихотів. — Але це, здається, частина терапії. Лікування нудьгою. Ти ще зазирнеш якось чи тебе вже назавжди відлякало? — він різко змінив тему.

Міколай не хотів брехати, та його б воля, він би ніколи більше сюди не повертався. Він уперше в житті зрозумів, що смерть існує. Не така, як у комп’ютерних іграх, де рясніє від трупів, але ти знаєш, передчуваєш, що коли перейдеш на наступний рівень, вони всі воскреснуть для сутички з наступним гравцем. Що це не так, як у гангстерських фільмах, де гинуть лише погані, а головний герой, хай навіть трохи поранений, завжди залишається живим. Інакше це б не мало сенсу й суперечило правилам. Бо справедливість мусить перемогти.

І власне сидячи на стільчику коло Кайтекового ліжка, Міколай зрозумів, що в житті іноді буває навпаки — смерть може з’явитися зненацька, зневажаючи правила, зовсім неочікувано, вона може простягнути руку й перекреслити всі твої плани, забрати все, зруйнувати мрії, позбавити тебе сил і бажання діяти. Це жахливо несправедливо! Думаючи про це, він не усвідомлював, що насамперед йому шкода себе, але його ніхто не підготував до того, що іноді люди йдуть назавжди. Він не міг із цим погодитись. І страшенно боявся втрати.

— Я зайду наступного тижня, — пообіцяв він. — У середу після уроків. Тільки не всохни мені з туги, бо дарма їхатиму.

— Не переживай! Учора привезли гарненьку кралечку. Заради такої можна трохи постраждати. Вона ще не схожа на скелет, може, ми з нею подружимось? Ну, чого ти скривився, треба насолоджуватися життям! — помітивши, як знітився Міколай, Кайтек намагався захиститися.

— Макар теж збирається до тебе.

Міколай щойно це вигадав. То й що?

— Може, він буде трохи бадьоріший за тебе? А той його дідусь класний чувак!

— Ага.

У дверях Міколай згадав, що він має дещо для Кайтека. Тож хлопець повернувся й поклав йому на столик.

— Ось, може придасться?

Кайтек подивився на червону картонку, не більшу за автобусний квиток.

— Що це? Чотирилиста конюшина? То вони справді існують?!

— Ще й як! Тепер, як ти розумієш, у тебе немає вибору.

— Ти впевнений, що їх не треба їсти?

— Загалом, ні. Запитай у лікаря. Ну, і, може, обгортку спочатку зніми.

На зупинці під Онкологічним центром не було Кайтекової наліпки. Міколай подумав, що тепер він мав би продовжити справу друга. Він сів у перший автобус, що йшов до центру. Проведені в ньому півгодини пізніше цілковито випали з його пам’яті. Коли він вийшов і як опинився під костелом Святої Трійці? День був холодний і похмурий,