Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

«Ну, і чим воно мало би бути кращим за Граєво? Хіба розміром, теж мені щастя», — подумав він.

Марта вийшла з автобуса, безпорадно розглядаючись довкола. Міхал її бачив, але трохи боявся цієї зустрічі. Він стояв збоку, і вся його сміливість наче десь раптово поділася. Він саме пригадав, що прощалися вони теж на вокзалі, незграбно намагаючись дібрати відповідні слова під нетерплячим поглядом водія автобуса, що підганяв їх. У Граєві, десь понад рік тому.

Вони розлучилися на два тижні, а вийшло майже назавжди. Бо хоч вони наче й усе сказали одне одному в мейлах, їх ділив цей рік. Рік, коли все постійно змінювалося — тут хіба що святий не зажадав би пояснень. Зрештою, вони нічого одне одному не обіцяли. Просто зустрічаються як двійко старих друзів. Без зобов’язань, без зайвого баласту. Як вийде — супер, як ні...

«Як ні, то просто буде так, як досі», — заспокоював себе Міхал, та відчувши на собі Мартин погляд, зрозумів, що давно на неї чекав. Їхні очі зустрілися. Міхал усміхнувся.

— Ласкаво прошу до мого світу! — промовив він.

Макар, розуміючи серйозність ситуації, змусив дідуся раніше повернутися до Варшави. Сповнений нових сподівань, Міколай поїхав на Садибу й розповів Макарові про пошуки Кайтека.

— Ну, але як це — зник?

— Прото зник. Спочатку зі школи, потім з дому. Його мобільний не відповідає, мати каже, що він поїхав, хоча схоже, що це неправда. Господи! Я знаю! Ну, звичайно! Він точно в щось вляпався!

— У що?

— У щось страшне. Навіть уявляти не хочу. Що ми насправді про нього знаємо? Ми не були знайомі з жодним його приятелем, які прийшли до нього на Новий рік.

Пам’ятаєш? Ми там були, наче прибульці. Може, він з ними в щось вліз?

— Наприклад?

— Не знаю, але чим ще пояснити його мовчанку? Він уже два тижні не відповідає. Після нашої репетиції в суботу до школи він не прийшов. Потім теж жодних ознак життя. Нічого не хотів нам переказати. Його мати теж ні пари з вуст.

— Може, їй соромно?

— Кайтек завжди шукав адреналіну. І, мабуть, нарешті знайшов.

— Але чому саме тепер?!

До кімнати зайшов дідусь Макара.

— Про що така жвава дискусія?

— Думаємо, у що міг вляпатися Кайтек. Бо він раптом пропав без сліду.

— Як це без сліду?

— Він, щоправда, згадував про якийсь виїзд, але аж за півроку.

— І ми знову лишилися без басиста. Після першої репетиції! А його комбік і досі на ділянках.

— Може, він ще повернеться?

— Сумніваюся.

— Усе обов’язково скоро з’ясується.

— Треба дати собі спокій з ним, — сумно зітхнув Міколай. — Він непередбачуваний, а нам потрібен хтось, на кого можна покластися.

— Я б спробував іще раз поговорити з його мамою.

— Вона нічого не скаже.

— Занесіть їй Кайтеків підсилювач, може, попадете на кращий настрій — знаєте, які ці жінки.

Дідусева ідея видалася їм вартою спроби. У неділю Малий із самого ранку побіг на ділянки, а потім з підсилювачем в руках вирушив на Африканську. Він не намагався дзвонити й домовлятися заздалегідь. Розраховував на ефект несподіванки. У найгіршому разі повернеться з комбіком Кайтека додому. Двері відчинила та сама жінка.

— Я лише на кілька хвилин. Це підсилювач Кайтека. Я знаю, що він уже не гратиме з нами. Він навіть не попрощався. Але, може, колись йому це знадобиться?

Ні слова не кажучи, Кайтекова мати впустила Міколая досередини.

— Ти Міколай, правда? Я знаю, що Кайтек дуже хотів би з тобою побачитись, і якби ти міг якось до нього поїхати, то тепер уже можна, — вона різко увірвала речення.

— Куди?

— До лікарні.

— Із ним стався нещасний випадок? На нього напали?

— Схоже, йому дуже потрібна твоя підтримка. Вибач мене за той раз, але це сталося так для нас несподівано ...

— Але сталося що? Де він?

— В онкологічному центрі.

— О боже... — Міколаєві потемніло в очах. «Я через півроку поїду», — пригадав він слова Кайтека. «Наприкінці порожнеча. І страх». Він нарешті зрозумів. — От тільки... Що я можу зробити?

— Зустрінься з ним. Це незаразне.

Так далеко Малий ще ніколи не заїжджав. Урсинів був наче іншим містом, зовсім чужим для нього. Крізь вікно він дивився на зупинки й абсолютно незнайомі автобусні маршрути, а в голові була суцільна порожнеча. Що сказати Кайтекові? Як поводитися поруч із ним? Усі звичайні слова набували тепер зовсім нового значення. Їхні спільні плани, мрії, питання Меланії — усе раптом стало зовсім неважливим.

Він зневажав себе за страх їхати туди. А він таки боявся, шалено боявся. Коли правда вийшла на яв і виявилася страшнішою за найгірші припущення, Міколай постійно думав про Кайтека. Через кілька днів він вирішив, що поїде й поговорить із ним. Він не знав, про що. Між ними стала смерть. Кайтек був з одного боку, він — з іншого, сповнений почуття провини за своє здоров’я, так, наче це від нього залежало, ніби це він прирік Кайтека на хворобу й страждання.

Він нікому не сказав, куди збирається: ні батькам, ні Міхалові, ні Меланії, ані навіть Макарові. Це було, мов величезний тягар, який він сам мусив зрушити з місця. Порівняно із цим усі інші справи, навіть важливі чи складні, виявилися