Надія Павлівна Гуменюк - Вересові меди

різних штуках, запропонували безплатне навчання у Холмській гімназії. Софія, яка ледве зводила кніці з кінцями, погодилася. Вона дуже хотіла, щоб донька стала високоосвіченою людиною.

А по закінченні гімназії Олеся поступила до Ягеллонського університету в Кракові. 1926 року у ньому, одному з найстаріших університетів Європи, відкрився факультет української філології. Ця молода галузочка на тілі древнього університету і стала Олесиним вибором. Для її холмських викладачів це було повною несподіванкою. Софія ж зовсім не здивувалася: її Олеся – донька свого тата, якого ніколи не бачила, але про якого стільки знає і якого так обожнює.

З Арсеном Олеся познайомилася в Українській студентській громаді. Виникла вона при Ягеллонському університеті 1930 року, коли до українців було ще досить лояльне ставлення польської влади. У другій половині тридцятих це ставлення змінилося, полонізація «східних кресів» набирала обертів, Українська студентська громада опинилися під пильним контролем польської дефензиви. Але що сильніше влада закручувала гайки в українському питанні, то сильнішим ставав опір. Особливо серед молоді.

Перший арешт Арсена тривав усього кілька днів. Студентів попередили, чим можуть закінчитися їхні промови, порадили остудити гарячі голови, поставили на облік і відпустили. Комісар, який наставляв студентів на путь істини, навіть поплескав одного з хлопців по плечу: авжеж, він розуміє їхній порив, молодості властиво бунтувати, але «цо задуже, то не здраво». Друга зустріч у приміщенні політичної поліції могла обернутися судовим процесом і в’язницею. Тож Арсен вирішив не чекати її – коли почалося полювання на студентських ватажків, почав поспіхом збирати речі. Олеся запропонувала поїхати до її мами – там Арсена шукати не будуть, а проти неї поки що ж не порушували справу.

Софія не знала, що привело їх до Луцька. Думала, донька зі своїм хлопцем приїхала в гості на Трійцю. Всі троє пішли на відправу до Свято-Троїцького собору, послухали оркестр у міському публічному саду біля собору, побродили по старому місту. А ввечері Олеся з Арсеном почали збиратися.

– Куди проти ночі? – запротестувала Софія.

Донька припала до неї, як колись, у дитинстві.

– Мамусю, може, якийсь час від мене не буде листів, то ти не хвилюйся.

Вона навіть не перепитала, чому це не буде листів. Подумала: іспити треба складати, от і не матиме донька часу писати.

– Гаразд, ти вчися, вчися. От станеш магістром, будеш сама викладати…

Наступного дня до неї явилася поліція. Обнишпорили весь будинок. Вочевидь, шукали не тільки Олесю й Арсена, але й щось, що вони могли заховати. Софіїне серце стиснулося від поганого передчуття.

– Що вам потрібно? – запитала.

– Хай пані бардзо подумає і скаже, де її дзєтко[75] кохане.

Софія зрозуміла: донька поїхала не до університету, не до Кракова, інакше б її тут не шукали.

Олеся й Арсен і справді були у протилежному від Кракова боці. Якраз у той час, коли їх шукали в Луцьку, вони ховалися на березі Збруча. Взагалі то Олеся пропонувала перейти кордон за Острогом – у студентській громаді чула, що є там своє «вікно», через яке вже проскочило чимало молодих зухвальців, які хотіли жити в Україні. Але Арсен наполіг: ні, річкою буде безпечніше, якраз стоять тумани, вони зроблять їх невидимими, прикриють від очей польських прикордонників.

Отож, чекали ночі, а ще краще – ночі з густим туманом. Якщо пощастить, завтра вони вже будуть в Україні, розшукають Олесиного тата (чомусь вона була абсолютно впевнена, що він живий), влаштуються на роботу, зможуть прислужитися рідній освіті і літературі.

– Допоможи нам переправитися, свята Трійце, – во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

Всевишній переправитися допоміг. Але на другому березі чомусь покинув їх. Українське питання все більше дратувало не тільки Річ Посполиту, але й СРСР. По один бік Збруча – «Польща для поляків», по другий – територія гомо совєтікусів. Тим, хто переправлявся з польського боку, тепер приписували або український націоналізм, або польське шпигунство.

Олесю спочатку звинуватили у шпигунстві на користь Польщі. Вона була приголомшена таким абсурдним звинуваченням. Це вона – шпигунка?! Вона, яка поступила до Ягеллонського університету, щоб в умовах полонізації викладати українську мову і літературу?! Вона, яка так мріяла жити в Україні, дихати її вільним повітрям?

– Вдихнула? От і не видихай! Замри! – засміявся слідчий.

– Та якби ви знали мого тата! Він був українським січовим стрільцем, будував українські школи ще під час світової війни.

– Невже? – очі слідчого якось дивно зблиснули, ніби в кота, який зовсім поруч побачив мишу, а в голосі зазвучала неприхована зловтіха. – І хто це може підтвердити?

– Мій тато навчався у Варшавській Політехніці разом з Миколою Певним із Полтави, був у гостях у його родичів. Мабуть, хтось з них там живе. Ви можете надіслати запит – це ж на території радянської України. А в Києві є актор Олександр Певний.

– От і зачинилася пташка в клітці! – заміявся слідчий. – Виведіть її.

Наступного разу слідчий уже навіть не посміхався зловтішно. Сказав, що батько її, Михайло Радич, польський диверсант, засланий дефензивою до радянської України, був страчений ще у двадцятих роках. А Юрій Певний у Полтаві й Олександр Певний у Києві розстріляні зовсім недавно, – за націоналістичну діяльність і антирадянську пропаганду. Отож, вона, Олександра Михайлівна Радич, і польська шпигунка, і українська націоналістка в одній особі, особливо небезпечна злочинниця і не може навіть сподіватися на помилування.

Українців, перебіжчиків з Польщі, тепер або кидали за грати, або розстрілювали. Шпигуноманія стала свого роду психічною хворобою радянської служби безпеки, від неї не було