Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

Звичайно, те, що трапилося зараз, не входило ні в які розрахунки... Нічого, вони повернуться додому, і, коли трапиться якась інша підходяща партія, треба, щоб Ада почувалася вільною. Слава богу, на палке кохання тут нема й натяку. Ада сама розуміла, що далі перебирати не годиться, а він справді був підходящий «по всіх статтях»...

Ада не думала, коли заходила до нього, що за два дні її жених дуже змінився — зблід, змарнів, ще й непоголений. Навіть жалко його стало, але в ліжку лежала зовсім чужа, малознайома людина.

Він видавив усмішку.

— От бачите, як усе недоладно трапилося, — вимовив він. — Ви гніваєтесь на мене?

— Що ви, — щиро сказала Ада. Вона боялася розжалобитися, проте не хотіла примусити себе сказати, що все тільки відкладається, а не відміняється, і знайшла пристойну формулу: — Значить, не судьба, — мовила вона.

— Значить, не судьба, — повторив він, і обоє зрозуміли, що брехати не треба, і цим були задоволені.

З «тещею» прощання вийшло навіть теплішим. Зовсім трошечки брехні, яка перейшла в справжнє співчуття.

— Поправляйтесь, поправляйтесь, все буде гаразд. Лікарі кажуть, що нічого небезпечного нема, треба тільки вилежати. Пишіть нам, як і що.

— Обов’язково, — відповів Ігор, вдячний за цю чуйну брехню.

Без зайвих слів Ада і її мати попрощалися з ігуменею, і Ігор полегшено зітхнув, коли тітка зайшла і якось ніяково сказала:

— Поїхали.

— Ну й добре, не турбуйся, тьотю, — заспокоїв її Ігор.

Він же не думав, що вона знає більше, ніж він припускає, і турбуватиметься ще дужче... Він сказав тоді тільки:

— Тьотю, не переживай. Вона мене не любила... — І додав: — І я її не любив. Ми, напевне, просто не розуміли цього.

Вона то, мати Серафима, вже розуміла, що він Аду не любив. З того прощання з Літою зрозуміла і ще після одного випадку переконалася, що, на жаль, все складніше і важче. Ігор спав, вона тихенько зайшла до кімнати, і раптом він сказав чи спросоння, чи марив: «Літа... Літочка...» — але враз розплющив очі і побачив тітку.

— Тьотю, це ти? Я нічого не казав? Не кричав? — спитав він.

— Що ти? Може, я тебе збудила? Ти спав, коли я прийшла, — відповіла тітка байдужим голосом, і він заспокоївся.

Значить, він думав про ту, до якої вона сама його ненавмисне підштовхнула. Коли б знав, де впасти, то й соломки можна підкласти... та не знаєш...

І знову вона, сама того не підозрюючи зробила так, що повернула всі його думки про Літу в інший, ще небезпечніший бік. Від образи, болю, нерозуміння до відчуття своєї власної провини, ще глибшого суму...

Ненароком чужі руки, чужі слова повертають людину в інший бік.

Дійсно, до того начебто нічим не примітного зовні випадку все ж таки переважала гірка образа: як Літа після його такого щирого, болючого признання, її обіцянки лишитися могла поїхати, не сказавши, не написавши ані слівця? Правда, вона приходила, вона передала тіткою, «щоб не гнівався, що не лишилася!» — не лишилася на вінчання? Так воно лунало в устах тітки. Може, тому, що тітка повідомила при всіх? А чому тітка більше нічого не казала потім йому самому? Ні, ні, він був гірко ображений Літою. Отак відштовхнула його — і все. І вже, певне, забула про нього зі своїм чоловіком, розумним редактором, яким пишається.

Та ненароком тітка знову сприяла тому, що всі його думки прийняли зовсім інший напрям. І як не дивно, цьому сприяла — хто б міг подумати — диякониха!

Правда, ще перед тим за кілька днів до нього заходив її син Володька, і Ігор дізнався, що він учень Літи Миколаївни, живе у них, невдовзі повертається знову. Ігор наче між іншим сказав: «Еге, знаю, я тут з нею познайомився, пам’ятаю, передай від мене привіт».

У нього так защеміло серце, захотілося, щоб цей здоровило переказав, неодмінно переказав його привіт... йому так хотілося розпитати про неї, про її життя, говорити про неї, почути про неї, вимовляти вголос її ім’я самому. Він тоді стримався... ані слівця не спитав.

Грали в шахи, трохи побазікали про те, про се...

Та от до тітки зайшла диякониха і принесла для нього бульйон і вергуни. Він чув її торохтіння з сусідньої кімнати.

— Матінко Серафимо, та ви ж знаєте, мій бульйон мертвого підніме, а я вже так годила йому, так годила, щоб вашому племінничку до здоров’я було, я йому сама варитиму, і не відмовляйтесь, і не відмовляйтесь, ви ж знаєте, так ніхто, як я, не зварить! А от вергунчики. Хай поласує бідне дитя.

Почувши «бідне дитя», Ігор трохи не чмихнув, не розсміявся вперше за цей час.