Євген Є - Мій тато — кілер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Може, зварити тобі картоплі? — запитав він.
Я відмовився.
— А рис? Хочеш, Маруся (він називав Марину «Марусею») приготує тобі рису?
— Хочеш? — запитала Марина.
— Ні.
— Отже, про японців, — сказав мій конкурент і водночас колега по батьківству Володя. — Вони з’явилися п’ять днів тому…
Частина шостаПанове японці
1
В основі організації якудз лежить традиційна для Японії чоловіча кланова організація: «батько— діти» і «старші брати — молодші брати». Глава клану називається оябун («шеф») чи кумі-те («старший начальник»). Він — начальник усіх і над усіма.
Їх приїхало чоловік зо триста, не менше. Пройшовши через митницю сорока туристичними групами, які нібито нічого не знали одна про одну й найстрашнішою зброєю яких були цифрові відеокамери та фотоапарати, вони влаштувались у двох десятках різних готелів міста. Того ж вечора глава якудз провів нараду з командирами своїх груп. Це було в екскурсійному автобусі, що возив їх по Харкову.
Вони почали з перекладачів, які звели їх з усезнаючими таксистами, а ті, натомість, — з торговцями зброєю, які забезпечили якудз усім потрібним для війни.
Значно важче пояснити, яким чином уже через три дні вони знали все не тільки про Марининого вітчима, а й про те, для кого він відмивав гроші. Хоч, може, секрет пояснювався й не мільйонами, витраченими на одержання інформації, а тим, що ці люди не особливо крилися, бувши абсолютно впевненими, що ніхто не зможе піти проти них війною.
Саме бакуто вигадали обряд юбіцуме — «відтинання фаланги пальця». Їхній представник, провинившись, відтинав собі фалангу мізинця на знак того, що вже не може так твердо, як доти, тримати меч чи карти. За наступні злочини слід було втрачати наступну фалангу мізинця або ж першу фалангу іншого пальця.
Чим займався вітчим (а називати його «вітчимом» мені було значно зручніше, ніж «Володимиром Михайловичем» чи «паном Ямпольським»), розповісти було набагато легше. В Україні існували люди, які заробляли за місяць чимало мільярдів, причому таким способом, що підпадав під статті «вимагання» чи «спекуляція», і їхня торгівля ставила під загрозу безпеку не тільки держави, а й добрячого шматка світу.
Я сказав слово «уран»? Ні, ні. Може, вони торгували червоною ікрою чи…
Зрештою, немає значення, чим вони торгували. Головне, що гроші — ті самі мільярди — приходили в країну нелегально, і саме Маринчин вітчим та півсотні його бухгалтерів і економістів перетворювали їх на прибутки від зовсім законних підприємств, на кредити і що завгодно ще, оформлюючи як чесно зароблені. Причому робив це Вітчим так, що наприкінці всіх проведених ним операцій гроші перетворювалися на купюри, щойно видрукувані на монетних дворах Європи й Америки. Ті папірці ще пахнули фарбою, а тому поки що навіть не мали власної історії. Адже його принцип був простий: що користі звіряти номери, якщо їх було нанесено на банкноти лише тиждень тому.
На диску, який украла в нього Марина, були паролі, схеми та численні міжбанківські угоди, завдяки яким він збирався відмити вісім мільярдів для торговців підводними човнами, і які зі зникненням цього диску перетворилися на купу — щось близько восьми тонн — нікому не потрібного паперу. А оскільки таких грошей не покладеш у банк, то Володя, який працював за три з половиною відсотки від суми, зберігав їх в одному із заміських будинків-сховищ, не маючи змоги дістатися до них, аж доки останнього з якудз не буде знищено.
А подолати їх поки що не вдалося.
Після встановлення на початку XVII століття правління Токугава в країні настав довгоочікуваний мир. Однак далеко не всі були цим задоволені. Півмільйона самураїв, воїнів з бойовим досвідом, опинилися на вулиці в результаті «скорочення штатів» в арміях сьогуна і даймьо.
Як тільки вони вийшли на чорного банкіра Володю, то одразу ж зникли. Обзавівшись не тільки зброєю, перекладачами і засобами зв’язку, а й парком із сотні машин, японці сховалися на закинутих дачах навколо Харкова і зробили перший напад на Володимира, коли він, не підозрюючи про навислу над ним небезпеку, їхав містом у супроводі лише чотирьох охоронців.
Але охоронці були справжніми професіоналами, і хоч з-під вогню зміг вирватися тільки один з них, Володя все-таки залишився живий. А японці продовжили нападом на його заміський будинок, потім
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мій тато — кілер», після закриття браузера.