Роджер Желязни - Володар Світла

боролися, посплітавшись на землі. Поміж них валялися врозкид тіла тварин. Кілька великих котів досі блукало, годуючись. Вогневики повтікали від води, яка вкрила загиблих мулом, а тих, хто ще міг стояти, намочила. Поле рясніло курганами з розбитих колісниць, мертвих буреплазів і коней. На тлі цього всього й далі марширували собі, як наказано, пустоокі зомбі, убиваючи все живе, що тільки ворушилося перед ними. На віддалі досі гупав один барабан, подеколи затинаючись. Із міста чулися звуки дальшої битви.

— Знайди пані в чорному, — звелів Сем ракашеві, — і перекажи їй, хай прибере пітьму.

— Слухаюсь! — відповів демон і відлетів назад до міста.

Сонце знову засяяло, аж Сем прикрив очі.

Під блакитним небом і золотим мостом побоїще мало ще гірший вигляд.

По той бік бойовиська на узвишші лежала громова колісниця.

Добивши останніх людей у полі зору, зомбі розвернулись були, щоб і далі шукати живих, аж тут барабанний бій обірвався — й вони самі попадали долі.

Сем стояв зі Смертю на колісниці. Вони озиралися, шукаючи ознак життя.

— Ані поруху, — сказав Сем. — Де ж боги?

— Може, у громовій колісниці.

До них знову підлетів той ракаш.

— Оборонцям не втримати міста, — доповів він.

— До штурму прилучилися боги?

— Там Рудра, і його стріли чинять багато безладу. Владар Мара. Здається, ще й Брахма, і багато інших. Повне сум’яття. Я поспішав.

— Де владарка Ратрі?

— Відійшла в Прагну, сховалась у своїм Храмі.

— Де решта богів?

— Не знаю.

— Рушаю в місто, — заявив Сем. — Поможу обороняти.

— А я — до громової колісниці, — почулося від Смерті. — Захоплю її та застосую проти ворога, якщо вона й досі застосовна. А як ні, то ще ж є Ґаруда.

— Так, — сказав Сем і знісся в повітря.

Візничий-Смерть зістрибнув із колісниці.

— У щасливу путь.

— Того ж і тобі.

І вони перетнули побоїще, кожен по-своєму.

Він видерся на те мале узвишшя, безгучно торкаючись дерну чобітьми з червоної шкіри.

Перекинувши шарлатовий плащ через праве плече, оглянув громову колісницю.

— Її пошкодило блискавками.

— Так, — погодився він.

Глянув у бік хвоста на того, хто це сказав.

Його обладунок сяяв, мов бронзовий, але був не з бронзи.

Панцир був прикрашений подобами багатьох змій.

На вилощеному шоломі мав він бичачі роги, а в лівій руці тримав розжеврілий тризубець.

— Брате Аґні, то ти прийшов у світ.

— Я більше не Аґні, але Шива, Володар Руйнації.

— Ти вдягнув його обладунок на нове тіло й узяв його тризубець. Але нікому не до снаги опанувати Шивин тризубець так швидко. Ось чому на твоїй правиці біла рукавичка, а на чолі в тебе окуляри.

Шива підніс руку й опустив окуляри на очі.

— Це правда, знаю. Кидай тризубця, Аґні. Віддай рукавичку й жезл, пояс та окуляри.

Той покрутив головою.

— Поважаю твою могуть, смертобоже, твою швидкість і дужість, твою вправність. Але ти стоїш задалеко, щоб щось із цього могло тобі зараз прислужитися. Ти не зможеш наблизитися — я спалю тебе, перш ніж ти мене дістанеш. Смерте, ти помреш.

Він потягся до жезла на поясі.

— Хочеш повернути дар Смерті проти дарувальника? — у руці Ями опинився кривавий булат.

— Прощавай, Дгармо. Дні твої добігли кінця.

Він витяг жезл.

— В ім’я дружби, що колись існувала, — мовив Червоношатий, — я подарую тобі життя, якщо здасися.

Жезл хитнувся.

— Ти вбив Рудру, щоб захистити ім’я моєї дружини.

— Я зробив це, щоби зберегти честь локапалів. Тепер же я бог руйнації й один із Тримурті!

Він націлив вогнежезл на Смерть, чий шарлатовий плащ злетів уперед.

Блиснуло світло, таке сліпуче, що його з подивом побачили за дві милі звідти оборонці на стінах міста.

Нападники вдерлися до Прагну. Місто горіло й верещало, чулися вдари металу об дерево, металу об метал.

Не мавши змоги наблизитися до ворогів, ракаші валили на них будівлі. Як нападники, так і оборонці були нечисленні. Головні сили обох сторін загинули на рівнині.

Сем стояв на найвищій вежі Храму й пильно дивився, як унизу гине місто.

— Не зміг я тебе врятувати, Прагну, — мовив він. — Намагався, але цього не вистачило.

На вулиці далеко внизу Рудра напнув свого лука.

Побачивши його, Сем здійняв списа.

На Рудру впали блискавки, а оповита ними стріла вибухнула.

Коли проясніло, від Рудри залишився тільки невеличкий кратер посеред обпаленої ділянки.

На віддаленому даху з’явився владар Ваю і скликав вітри роздмухувати полум’я. Сем знову здійняв списа, аж тут побачив дюжину Ваю на дюжині дахів.

— Маро! — гукнув Сем. — Покажися, Сновійнику! Якщо посмієш!

Зусібіч почувся регіт.

— Коли буду готовий, Калкіне, — пролунав голос із задимленого повітря, — я посмію. Та час виберу я... Тобі не паморочиться? А що було б, якби ти кинувся на землю? Чи підхопили б тебе ракаші? Чи врятували б тебе твої демони?

Відтак блискавки впали на всі будівлі поруч Храму, але над шумом піднісся Марин регіт. Він зник десь удалині під потріскування свіжих пожеж.

Сем сів і заходився спостерігати, як палає місто. Звуки бою нарешті стишилися та щезли. Лишилося тільки полум’я.

У голові з’явився й одразу зник гострий біль. Тоді з’явився знову й уже не зникав. Відтак мука охопила все його тіло, і він заволав.

На вулиці внизу стояли Брахма, Ваю, Мара й четверо напівбогів.

Він спробував був здійняти списа, але його рука так тремтіла, що зброя випала, проторохкотіла бруком і зникла з очей.

На нього був націлений скіпетр — той, що водночас і череп, і колесо.

— Спускайся, Семе! — гукнув Брахма, поводжаючи своїм знаряддям так, що боліло й пекло то тут, то там. — Живі зосталися тільки ти й Ратрі! Ти — останній! Здавайся!

Він через силу звівся на ноги й стиснув пальцями свій розжеврілий пояс.

Хитаючись, вичавив крізь ізціплені зуби:

— Та й гаразд! Спушуся — бомбою поміж вас!

Аж тут небо потемніло, посвітліло, потемніло.

Звуки полум’я заглушив могутній крик.

— Це Гаруда! — сказав Мара.

— Чого це Вішну сюди принесло?

— Ґаруду викрали! Забув, чи що?

Великий Птах пірнув на охоплене вогнем місто, мов титанічний фенікс у своє полум’яне гніздо.

Задерши голову, Сем побачив, як на Гарудині очі раптом упав каптур. Птах тріпонув крилами, відтак ринув на богів, що