Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

За чаєм Японець не на жарт приголомшив Пантелєєва, що сидів поруч з ним:

— А я переклав сто двадцять рядків, — шепнув він.

— Коли? — забувши потрібну обережність, мало не закричав Льонька.

— Вранці, — відповів Японець. — Встав о сьомій годині і переклав… І з Гете два вірші переклав…

Після чаю Япончик передав Пантелєєву три аркуші списаного паперу. Пантелєєв негайно сів і переписав переклади, щоб почерк не дав підстави сумніватися в його самодіяльності.

Льонька сидів біля вікна. Гейне надихнув його, розбурхав його творчу жилку. Йому захотілося самому щось написати. Закінчивши переписування, він задивився на вулицю. На розі вулиці рудовусий міліціонер у шоломі хакі всміхався сонцю й струшував дощові краплі з непромокального плаща. Цвірінькали горобці, і під променями сонця від вологих тротуарів стелився легкий туман.

Льоньці захотілося описати цю картину красиво й життєво. І він написав як міг:

Голосять горобці на мостовій,

Усміхається ясний день…

На розі постовий

Стоїть як мокрий пень.

Небо сіре, як попіл махри,

Із воріт пливе запах помий.

Шолом зняв на розі постовий,

Гладить свої вихри.

У кафе — шпана:

— Цигарки «Зефир», «Осман»!

Із дверей тягне запах вина.

Із дверей — «Шарабан».

Горобці цвірінчать, цвірінчать,

Мов радіють майбутній весні.

Брудно-сірії вулиці сплять

І смердять уві сні.

Потім він показував цей вірш товаришам і Сашкецю. Вірш усім сподобався, і Янкель узяв його для одного із своїх журналів.

Пильников провів ранок у музеї — складав таблицю архітектурних стилів. Іонічні і корінфські колони, портики, пілястри й абсиди захопили його… Ні він, ні Пантелєєв ні разу за весь ранок не згадали про пральню і розбиті шибки.

Гроза вибухнула в обід.

Якщо говорити точніше, перший гуркіт цієї грози прокотився ще за півгодини до обіду. По Шкіді пройшла чутка, що в пральні невідомі злочинці знищили всі шибки… В цю мить двоє сердець тривожно забилися, дві пари очей зустрілись і розійшлися.

А за обідом, після переклички, коли чергові розносили по столах паруючі миски пшоняного суну, до їдальні зайшов Вікмиксор.

Він увійшов швидкою ходою, оглянув ряди учнів, які встали при його появі, ні на кому не спинив погляду і сказав:

— Сідайте.

Потім нервово постукав зігнутим пальцем по скроні, походив по їдальні і, спинившися біля стола, за звичною своєю манерою, розтягуючи слова, вимовив:

— Якісь каналії повибивали всі шибки в пральні.

Очі всіх шкідців одірвалися від пшоняного супу, що вже простигав, і зобразили знак запитання.

— Вибили шибки в п'ятьох вікнах, — повторив Вікмиксор. — Хлопці, це вандалізм. Це прояв дегенератизму. Я повинен узнати прізвища негідників, які це зробили.

Льонька Пантелєєв подивився на Сашка, той почервонів усім обличчям і опустив очі. Вікмиксор вів далі:

— Це вандалізм — бити шибки, коли у нас не вистачає коштів вставити стекла, зруйновані часом.

Ледве досидівши до кінця обіду, Сашко покликав Льоньку:

— Ходімо поговоримо.

Вони пройшли у верхню убиральню. Там нікого не було. Сашко прихилився до стіни і сказав:

— Я не можу. Ми справді були тварюками.

— Ходімо признаємося, — запропонував Пантелєєв і закусив нижню губу.

Пильников секунду боровся з собою. Він надувся, нащось потер щоку, потім узяв Льоньку за руку і сказав:

— Ходімо.

По сходах, піднімався нагору Вікмиксор. Коли він пройшов повз них, Пантелєєв обернувся і окликнув:

— Вікторе Миколайовичу.

Вікмиксор обернувся.

— Що?

Відвернувшись убік, Пантелєєв сказав:

— Шибки в пральні били ми з Єльховським.

Настала пауза.

Вікмиксор мовчав, приголомшений надто швидким признанням.

— Чудово, — мовив він, подумавши. — Можете обидва йти додому, ти — до матері, а ти — до брата.

Ударив грім.

Сашко підійшов до вікна, затулив обличчя руками й зіщулився.

— Вікторе Миколайовичу! — верескливо прокричав він. — Я не можу йти. У мене мати хвора… Я не можу.

Пантелєєв стояв біля Сашка, зціпивши зуби й руки.

— Вибачте, Вікторе Миколайовичу… — почав було він.

— Ні, без вибачень. Ідіть геть з школи, а через місяць хай зайдуть ваші матері. Скажіть спасибі, що я не одіслав вас до реформаторію.

І, повернувшися, він попрямував до апартаментів Еланлюм.

Пантелєєв провів його поглядом і, ляснувши по плечу Сашка, сказав:

— Ходімо, недотепа.

♦

— Додому я не можу йти, — сказав Сашко.

— І мені це не світить, — похмуро пробасив Пантелєєв.

Вони сиділи у дворі, на стосі соснових дров, де напередодні розмовляли з Еланлюм.

День схилявся до кінця. Сірі хмари бігли по небу, обганяли одна одну й розсипалися дрібними краплями дощу.

Сашко сидів, як жінка, стуливши коліна й підперши долонею щоку. На колінах у нього лежав маленький сірий клуночок.

У клуночку були два носовички, книжка афоризмів Козьми Пруткова й перший том «Капіталу».

Сашко стис руками вузлик, підвів голову й зітхнув.

— Чого зітхати? — сказав Льонька. — Зітханнями нічого не зарадиш. Треба кумекати, що і як. Додому ж ми не підемо?

— Ні, — зітхнув Сашко.

— Ну, то треба шукати лігва, де можна було б кимарити.

— Треба, — погодився Сашко.

Товариші задумались.

— Є, — сказав Льонька. — Еврика! У флігелі під сходами є комірчина, давай туди…

Вони встали й пішли до флігеля. У сходах, по яких вони вчора піднімалися на дах, кілька сходинок провалилось, і утворилася щілина.

Товариші пролізли через неї і опинились у вузькій темній комірчині. Льонька запалив сірник… Жовтуватий вогник млів і миготів у тумані. Оглянувши приміщення, товариші зіщулилися.

Цегляні стіни комірки були слизькі від вогкості… Коричневий мох звисав з них рваними клаптями… На підлозі лежали навалені старі матраци, розірвані та брудні… Ноги в'язли в сірій мачулі, що злиплася від вогкості…

— Комфорт відносний, — сказав Пантелєєв, і, хоча вимовив він це посміхаючись, голос його пролунав глухо й неприємно.

— Бридко спати на цій гидоті, — поморщився Сашко і штовхнув ногою в купу мачули.

— Що ж робити? Нічого, брат, звикай.

Льонька, якому доводилось у житті почувати й не в таких нетрях, подаючи приклад, приглушив у собі огиду й опустився на мокре, незатишне ложе.

За ним ліг і Сашко.

Трохи поговорили. Розмови були сумні й усі зводилися до безвиході становища, в якому опинилися хлопці.

Потім вони заснули й проспали годин шість. Розбудили їх яскраве світлові грубий голос. Сламники прокинулися, схопились.

В отвір на стелі просовувалася чиясь голова й рука, яка тримала ліхтар.

— Вставай, вставай! Бач, уляглись….

Це був Мефтахудин.

Товариші остаточно прочумались і сиділи, сумно позіхаючи.

— Шкода тобі, чи що? — протягнув Льонька.

— Не шкода, а не можна… Віктор Миколайович сказав: шукай весь будинок, якщо сплять — витягни.

— Сволота, — пробурчав Сашко.

— І взагалі, тут спати не можна.

— Чому не можна? — спитав Пильников.

— Сипчики ходять.

— Які