Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

- Сідайте, мужі мої, - показав їм князь на каміння.

- Ми, княже, хотіли просити тебе заночувати в селі, в теремі, - винувато сказав Тедь.

- А чим, мужі мої, тут недобре? - посміхнувся Володимир. - Ляжемо на травиці, вкриємось небом, Рось нам ще й пісню заспіває... Любо мені тут, мужі мої...

- І справді любо, - тим самим винуватим, але сміливішим голосом сказав Тедь. - То, може, велиш принести воям твоїм і тобі, княже, їсти, випити?

- Спасибі, мужі, - сказав Володимир, - маємо що і їсти, і пити.

Тедь і Радко сіли на камінь напроти князя, розповіли про неврожаї, про ординців, що крадуть худобу в табунах.

Князь Володимир розповів їм, що думає насипати над Россю й далі полем аж до самого Києва вали, ставити тут, де Будутин, город. Тедь і Радко дуже зраділи.

- Це дуже добре, княже, так краще убережемо землю. Вої принесли князеві смаженої на вугіллі, нарізаної тонкими скибочками конини, що приємно пахла димком, хліба, корчагу з вином, він випив і закусив сам, почастував посадника й воєводу, що одразу розімліли.

- А живуть у Будутині свої, місцеві люди, - поцікавився князь, - чи є тут хтось і з Києва?

- Живемо, княже, багато літ однаково, ніби одним родом, - відповів посадник, - на князів працюємо, хтось гукне за Россю - кидаємо рала, беремо мечі, тут народились, тут нам і кончина. Із Києва-города ніхто не їде, та й кому, княже, охота сидіти тут, край землі.

Князь Володимир дивився на вечірницю, що висіла вже зовсім низько над обрієм, велика, малинова, опускалась у тумани.

- Тільки раз приїхала до нас з Києва жона, - згадуючи минуле, продовжив Тедь. - Давно, ой давно це було, княже, привезли її гридні, тут і стерегли її...

- Як звали цю жону? - дуже тихо і зовсім ніби байдуже запитав Володимир.

- Малуша, княже, - одразу пригадав Тедь. - Отут вона жила, в цій хижі у баби Желані, тут народила дитину.

Тедь показав на стару хижу в кущах, що розвалювалась, вростала в землю.

- А потім?

- Потім, княже, приїхали гридні й забрали в неї дитину.

- А жона?

- Померла Желань, - стискуючи голову, пригадував Тедь, - жона Малуша довго ще жила в хижі, а потім її й не стало.

- Померла?

Тедь довго не відповідав.

- Не знаю, княже, - глухо й з великим смутком закінчив Тедь. - Може, пішла з села, може, лежить десь під каменем у Росі, а тільки не стало її, хижа стоїть порожня, ми вже її не чіпаємо - дуже хороша була жона Малуша, дуже ми любили її.

На тім розмова й закінчилась. Тедь і Радко помітили, що князь Володимир сидить, низько схиливши голову на руки, він, либонь, стомився після дороги. Мужі встали, попрощались, пішли стежкою до села.

Але Володимир не спав, коли Тедь і Радко зникли, він підвів голову, подивився навкруг - на скелі над Россю, чорну воду, в якій відбивалось багаття, на хижу, що без дверей, із розваленим дахом, сірими стінами стояла між кущів, - і глибокий, невимовне важкий стогін вирвався з його грудей.

4

Рогніда думала про князя Володимира. Проминуло три місяці відтоді, як він був у Полотську, а вже звідти - через гінців посадника Путяти - прислала вона князеві Володимиру написану залізним вістрям на бересті грамоту.

"Я, княже мій Володимире, - писала Рогніда, - живу, як і раніше, в теремі отців, воєвода Путята добре дбає про мене, в усьому маю достаток. Єдине болить, що не відаю, як ти живеш, княже, дуже турбуюсь, бо ходиш, про землю дбаючи, під мечем... І не токмо про себе думаю, ношу під серцем твоє дитя, - і йому, і мені ти потрібний, княже. Напиши ж грамоту, хоч одно слово через гінця Путяти, може, легше мені буде тут, у лісах полотських..."

Прочитавши ці рядочки берестяної грамоти, Володимир випустив її з рук і довго сидів, дивлячись на вогонь свічі, що під подихом вітерця з вікна то схилявся набік, то круто підносився вгору.

Він пригадав ще одну ніч, коли свіча горіла в палаті у городі Полотську, коли горда дочка Регволда прийшла до нього, роззула, стала його жоною.

"Я тебе полюбила, княже, - говорила тоді Рогніда, - а ти подумай, дай мені вісточку з города Києва".

Він не міг досі дати цієї вісточки й знаходив для цього причини... Жорстока брань з Ярополком поглинала весь його час і сили, закінчилась брань, але почалися турботи про землю, із дружиною своєю князь Володимир об'їхав усе поле на схід і на полудень від Києва, що не ніч - спав у іншому теремі, хижі, а то й просто на землі, поклавши сідло в голови, - ні, він не міг у цей час думати про далекий Полотськ, не міг послати грамоти княгині Рогніді.

Проте чи тільки через це не послав князь Володимир грамоти, якої так ждала Рогніда? Все залишилось би так, як і в Полотську, закінчивши брань, він щиро, одверто написав би Рогніді: "Я жду тебе в городі Києві..."

Але князь Володимир не міг так написати, бо в життя мого увірвалось те, чого він не ждав і не шукав, - одна ніч, проведена в палаті Юлії, розірвала навпіл його душу.

За вікном висить повний місяць, шумить, затихає Гора, ось пройшли, гупаючи ногами, гридні, на столі горить, стікаючи воском, свіча, в промінні її видно берестяну грамоту, а от у переходах терема чути кроки, він пізнає їх, - це пройшла з сіней на верх княгиня Юлія, нині вранці у стравниці вона сказала, що хоче з ним говорити й ждатиме його вночі в своїй палаті.

Що ж, він піде зараз до неї. Князь Володимир довго дивиться на берестяну грамоту, що лежить на столі. "Напиши хоч одно слово, може, легше мені буде тут, у лісах полотських..." Він гасить свічу. Не сьогодні вночі писати йому відповідь Рогніді.

Якусь хвилину князь Володимир стоїть біля розчиненого вікна. На Горі тихо, десь на косах Дніпра несамовито кричать птахи, над обрієм і по всьому небу висять дуже великі мінливі зорі, знадвору лине задушливе, гаряче повітря, - скоро-скоро вже почнуться грози й дощі.

Він іде до дверей, відкриває їх, виходить у Золоту палату, на мить місячний промінь