Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

стоять вої, що прийшли із-за Волока, воєводи їхні й тисяцькі ждуть князя, разом з ними їдуть понад Сеймом, радяться, де і як насипати вали, де гатити болота, де зрізувати кучугури, а де ставити городи.

Втім, вибирати місця для городів не доводиться, тут скрізь понад Сеймом здавна живуть поляни, городища їхні Рильське, Путивль, Хоробор, а далі на Десні новий город Сіверський давно стоять як фортеці в полі, князь Володимир велить насипати вали саме між цими городищами, а городи ставити там, де колись сиділи з своїми родами старійшини.

Люди радо зустрічають Володимира, давно вже не бачили вони тут князів, добре робить київський князь, що в полі насипає вали, а городища робить городами, - уже від тих ординців, що налітають і налітають з степу, життя немає, усі вони стануть поряд з полками, копатимуть рови, робитимуть гаті, насипатимуть вали, - не когось, самі себе берегтимуть, дяка князеві Володимиру.

Вої співають:

Гей, із поля, поля хмара насуває,

то не чорна хмара - орда наступав,

кинув ратай рало, а меч витягає...

Гей та гей!

Зупиняється князь Володимир і на крутій узлучині річки Удай, де здавна купці, що їдуть з Дніпра до Ітиля-ріки, перетягають свої лодії, тут він велить ставити город Переволок, далі іде на Пирятин, заїжджає в Переяслав, понад Супоєм прямує на Мажеве, зупиняється на високих кучугурах за Пісоченем* (*Сучасна Піщана.).

Дніпро! Тут закінчиться вал, який починається від нового города Сіверського і захистить Київ зі сходу, тут уже риють піски вої, які стоять під Роднею, по той бік Дніпра видно на високій горі фортецю.

Князь Володимир з дружиною просто на конях перепливає Дніпро, але не завертає до Родні - йому нелюбо бачити чорні обгорілі стіни, двір, де закінчив безславний свій шлях князь Ярополк, він завертає ліворуч від роднянських гір, їде вгору понад рікою Россю, тут виросте ще один вал, що захистить город Київ від півдня.

Коні тихо брели у високих травах над Россю. Широка, тиха, спокійна, вирвавшись з вузьких кам'яних берегів, котила тоді вона, допливаючи до старшого свого брата, Дніпра, води свої; тут, у гирлі її, після довгої подорожі з порогів завжди спочивали київські купці, заморські гості, на правому березі давно оселились, побудували свої городища мирні ординці - чорні клобуки.

Князь Володимир їхав на чолі дружини й милувався Россю, лугами, голубим бездонним небом, позад нього, стримуючи коней, вої закінчували пісню:

Гей у полі, полі гостинець темніє,

гостинець темніє, могила чорніє,

а на тій могилі та кості біліють...

Гей, та гей, та гей!!!

3

Але не тільки землю свою оглядав і прагнув захистити князь Володимир - він їхав туди, куди вело його серце.

Тепер, їдучи над берегами Росі, він згадував давню, останню розмову з батьком князем Святославом, що говорив йому:

- Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка, - рабиня, але ніколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов і честь моя.

- Отче, де зараз мати моя Малуша? - запитав тоді Володимир.

Батько відповів:

- Малуша жила в селі Будутині, куди вислала її княгиня Ольга, і там народила тебе, я не міг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня... Але, помираючи, княгиня дозволила привезти її.

- Привези, дай мені матір, отче! - попросив тоді юний Володимир.

- Гаразд, сину, все зроблю, привезу твою матір, - пообіцяв князь Святослав.

А ще за кілька днів, прощаючись з сином на березі Почайни, князь Святослав сказав:

- Я шукав свою любов, а твою матір - Малушу, але не знайшов її. Прощай і пробач мені, батькові, сину!

Як давно-давно минув день, коли князь Святослав прощався з ним на березі Почайни; вітер надував вітрила на лодіях, що мали плисти до далекого Новгорода, на Горі іржали коні, князь Святослав збирався в останній похід до Дунаю.

І от після довгих літ князь Володимир, проминувши Родню й побувавши в Хмільній, Гуті, Межиріччі, виїхав з лісу, зупинив коня, побачив знову Рось, що билась у високих сірокам'яних берегах, долину, що стелилась праворуч, селище, яке розкинулось між скель, кучугур, гаїв.

Будутті! Саме таким і уявляв собі це княже село Володимир - кілька десятків хиж у долині, а вище від них, на пагорбі, два тереми, де, либонь, живуть посадник княжий і воєвода, десяток землянок ближче до Росі, стара, напіврозвалена хижа в кущиках над самою річкою, - все було в Будутині, як і в інших княжих селах.

Але це село було князю Володимиру миліше за всі, які він оглянув на далекому шляху від Києва, він радів, що нарешті опинився тут, хотів бачити кожен кущ, камінчик і навіть піщинку - десь тут жила, а може, й нині живе його мати, тут він сам уперше побачив світ, - боги, боги, як радісно і як разом з тим тужно було в цю годину князеві Володимиру!

Він поїхав ліворуч, до скелястого берега Росі, звідки міг бачити все навкруг, де після далекої дороги могла спочити й попасти коней дружина, де так хотів спочити й сам князь.

Уже вечоріло, на заході ще палахкотів багрянець, а на сході густо синіло небо, як завжди в такий час, тихо було навкруг, лист не ворушився на деревах, замовкли птахи, тільки переливалась і переливалась між скелями Рось, десь дзюркотіли в кручі потоки.

Князь зійшов з коня.

- Тут будемо й ночувати! - сказав він дружині.

Вої чимшвидше схоплювались з коней, поспішали до річки, обмивали порох з тіл, пускали в трави коней, незабаром на березі, відбиваючись у чорній глибині води, загоготіло вогнище.

Тільки князь Володимир не пішов до річки, сівши на камені, спер голову на руки, дивився, як швидко згасає багрянець на заході, а зі сходу насуває ніч. Ось низько над обрієм спалахнула велика промениста зоря.

Недалеко на стежці почулись важкі кроки - у вечірніх присмерках окреслились людські постаті, коли їх освітило проміння багаття, князь побачив двох старих, сивоусих, одягнутих у такі ж самі старі темні платна, з мечами біля пояса чоловіків.

- Чолом тобі, княже! - низько схилили вони перед ним свої голови.

- Добрий вечір, люди! - тепло відповів їм князь. - Хто єсте?

- Посадник Тедь, - озвався один із них - кощавий, з гострими вилицями, з дивно ясними, голубими, мабуть, очима.

- А я, княже, воєвода твій Радко, - глухим, застудженим голосом прохрипів другий - дуже високий, ще