Роберт Льюїс Стівенсон - Катріона

були поки що радісні, бо я собі не уявляв, щоб Катріона одвернулася од мене. Я вважав нас все одно що зарученими і думав, що ми надто близькі одне одному, надто ніжні й теплі були наші відносини, щоб отак розійтися через саму тільки обережність.

Найбільш мене непокоїв мій майбутній тесть, який аж ніяк не відповідав моїм вимогам, а також неминуча між нами розмова, що лякала мене своєю делікатністю з двох причин. По-перше, коли я згадував, який я ще молодий, то неодмінно червонів, а часом усвідомлював, що, коли дозволю їм виїхати з Лейдена, не порозумівшись, то можу назавжди втратити Катріону. По-друге, наше становище не можна було назвати нормальним, і того ранку я не задовольнив Джеймса Мора своїм поясненням. Зрештою, я вирішив, що незначне зволікання не зашкодить справі, і з тягарем на серці ліг у свою холодну постіль.

Другого дня, оскільки Джеймс Мор, здавалось, був невдоволений моєю кімнатою, я запропонував докупити дещо з меблів і, повернувшись на квартиру вдень у супроводі носильників з стільцями та столами, застав дівчину саму. Вона чемно привіталася, але одразу ж пішла у свою кімнату і замкнула за собою двері. Коли розставили меблі, я розплатився з людьми і відіслав їх, намагаючись зробити так, щоб вона почула, коли ті підуть, бо сподівався, що дівчина вийде поговорити зі мною. Довелося трохи почекати, потім я постукав у двері.

— Катріоно! — покликав я.

Я ще не вимовив до кінця слова, як двері враз відчинилися, ніби дівчина стояла за ними і прислухалася. Вона так і лишилася стояти нерухомо в дверях, але погляд її, який я не беруся описувати, свідчив про глибоку тривогу.

— Хіба ми й сьогодні не підемо на прогулянку? — промимрив я затинаючись.

— Дякую, — відповіла Катріона, — мене не дуже приваблюють прогулянки тепер, коли повернувся мій батько.

— Але ж він пішов собі, а вас лишив саму, — зауважив я.

— А не здається вам, що неввічливо говорити мені це? — сказала вона з докором.

— Я не мав наміру ображати вас, — відповів я. — Що з вами, Катріоно? Що я вам зробив? Чому ви одвертаєтесь од мене?

— Зовсім не одвертаюсь, — промовила вона обережно. — Я завжди буду вдячна другові, котрий зробив мені стільки добра. Але зараз, коли повернувся батько, дещо повинно змінитися. Мені здається, що ми наробили й наговорили одне одному таких речей, про які краще забути. Однак другом я вам лишуся назавжди і в усьому, де тільки зможу… якщо цього не досить… якщо я кажу не те… а втім, хіба це вас цікавить! Мені не хотілося б, щоб ви лишилися про мене поганої думки. Але ви казали правду. Я надто молода, щоб діяти розважливо, не забувайте, що я майже дитина. У всякому разі, мені не хотілося б втрачати вашої дружби.

Коли дівчина заговорила, то спочатку була бліда, потім так густо почервоніла, що не тільки її слова, а й лице та тремтіння рук вимагали від мене витримки. Вперше я побачив, наскільки помилився, поставивши дитину в таке становище. Вона віддалась хвилинному пориванню, а зараз стояла переді мною присоромлена.

— Міс Драммонд, — почав я і, затнувшись, повторив ці слова, — коли б ви тільки зазирнули в моє серце! Ви прочитали б у ньому, що моя повага до вас не зменшилась, а напевно, якщо це взагалі можливо, збільшилась. Те, що було між нами, — результат нашої помилки; рано чи пізно, а воно б сталося, і чим менше ми говоритимемо про це, тим краще. Обіцяю вам, що про наші відносини ніколи не нагадаю й словом, хотілося б одразу пообіцяти, що й не думатиму, але не можу: надто вже дорогі для мене ці спогади. А другом я вам буду завжди, другом, який готовий віддати за вас життя.

— Дякую, — сказала вона.

Ми трохи помовчали, але почуття жалю до самого себе поступово почало брати надо мною гору, всім моїм мріям і сподіванням надходив сумний кінець, кохання моє виявилося марним, і я знову відчув себе, як і колись, найсамотнішою людиною в світі.

— Так, — мовив я, — ми назавжди залишимося друзями, це напевно. Але зараз ми прощаємося, прощаємося з усім, що було. Я завжди знатиму міс Драммонд, а тепер прощаюся з своєю Катріоною.

Тут я глянув на неї. Чи бачив я тоді її, не берусь казати, але мені здавалося, що дівчина непомірно виростає в моїх очах, якось яснішає. У цю хвилину я, мабуть, втратив розум, бо знову назвав її на ім'я і зробив до неї крок з простягнутими руками.

Катріона спалахнула і шарпнулася назад, наче її хтось ударив; якщо кров густо залила обличчя дівчини, то у мене в серці вона запеклася від каяття і досади. Я не знаходив слів на своє виправдання, а тому низько їй вклонився і вийшов з дому з важким тягарем на серці.

Минуло десь днів п'ять, а змін ніяких не помічалося. Бачився я з дівчиною лише за столом, завжди у товаристві Джеймса Мора. Коли ж ми хоч на хвилинку лишалися самі, я вважав своїм обов'язком поводитись стримано, посилюючи необхідну шанобливість; у думці завжди спливала картина, коли дівчина з палаючим, наче на вогні, обличчям жахається мене. Тоді мою душу огортав такий жаль до неї, що я не можу навіть його описати. Нічого й казати, мені було дуже прикро, що за кілька секунд я так низько впав у її очах; за дівчину теж до болю нило серце, я навіть не сердився на неї за її поривання та стриманість. У неї було виправдання: потрапила в досить складне становище і коли й обманулася в якійсь мірі, а разом з тим обманула і мене, то цього й слід було чекати.

Катріона тепер здебільшого лишалася сама. Дома батько був з нею дуже ніжний, але він часто ходив кудись у справах або ж повеселитися, кидаючи її без жодних пояснень з цього приводу, і проводив цілі ночі в таверні, якщо мав гроші, а мав він їх частіше, ніж я сподівався. Раз за ці кілька днів він не прийшов вечеряти, і ми з Катріоною повечеряли самі. Я одразу підвівся з-за столу й пішов, зауваживши, що їй, мабуть, хотілося б лишитися на самоті. Катріона погодилася, і я повірив їй, бо справді думав, що я, наче та скалка в оці дівчини, весь час нагадую їй хвилинний прояв слабості, про який вона соромиться навіть подумати. Їй, бідолашній, довелося лишатися самотньою в кімнаті, де нам колись бувало так весело вдвох при світлі каміна, що