Тарас Богданович Прохасько - БотакЄ

фотографа мала би щиро тішити ця різнобарвна композиція з мудрих старців, химерних бабусь, гідних чоловіків, красивих жінок, малих дітей, небіжчиків і привидів, псів, котів, коней, птахів і рослин, святих і негідників, примар із затертими лицями… Не могла б його не здивувати і несумісність значної частини цього товариства. Але тут вони можуть миритися, бо всіх разом утримує моя вдячність.

Щодо мене, то чомусь завжди хочеться сісти біля тата. Хоча б тому, що ніяк не зумію вловити того, що в моїй школі життя зробило його таким важливим.

Насправді тато проводив з нами не так багато часу. Та й узагалі вдома він бував мало, нам постійно його бракувало. Але татові вдавалося вкладати у стислі епізоди якісь епохальні речі. Кількома реченнями, манерою рухатися, способом спілкування з найрізноманітнішими людьми, швидкісними розв’язками заплутаних питань, усмішкою, готовністю допомогти або здатністю відмовитися, особливою вагою слова. Зрештою, якщо говорити про декілька цілком конкретних знань, то саме він навчив мене квасити капусту і копати землю, доглядати яблуні і троянди, варити юшку й робити цибулеву салату, носити кастет і ліквідовувати непотрібні зайві записники, запам’ятовувати адреси й імена, ходити по горах і ловити рибу, робити кутю і пастувати підлогу, плавати й відчувати течії, пускати повітряного змія і розділяти чоколядку на всіх, витискати яблучний сік і маринувати помідори (дивно, але все це є тим, що я тепер найкраще вмію)…

Навіть усі татові подарунки передовсім були скеровані на певний досвід - годинник, багатолезовий кишеньковий ніж, електричний конструктор, ковзани, лижі, пневматичний пістолет, фотоапарат, токарний верстат, сокира, міні-більярд, ходулі, лук, турнік, тенісні ракетки, пристрій для випалювання, маленька хімічна лабораторія, мікроскоп, антикварна друкарська машинка, блок справжнього американського «Мальборо», бутля калинового вина, пляшка французького коньяку. Не кажу вже про виїзди в ліси і містечка, до Києва і Петербурґа, до Литви і до моря. Не кажу про тих кілька нічних розмов, коли з’ясовувалися напрями долі. Навіть після смерті школа не припинилася. Хоча б через упорядкованість усіх залишених справ, добрі спогади багатьох незнаних мені людей, хоча би через сни.

І все ж, підбираючи всі ці ключі до основного, мені здається, що за дверима одна особливість, один важкопридатний до формулювання урок. Він полягає в тім, що тато, чиє життя (за винятком арешту, табору, вислання, читинських банд) не мало нічого спільного з пригодницьким романом, умів трактувати його як письменник, якому навіть не потрібно писати. Сприймаючи світ як літературу, він міг витворювати власну щоденну якісну прозу - спостерігаючи, запам’ятовуючи, розставляючи акценти, нанизуючи епізоди, конструюючи діалоги, роблячи відступи, економлячи слова і комбінуючи речення, змінюючи фабулу і підбираючи персонажів.

Йому вдавалося не тільки жити всередині своєї прози, але й щедро поширювати її на глядачів, слухачів і умовних читачів.

Може здаватися, що у вихованні є речі потрібніші, але якщо я і маю якусь педагогічну мрію, то вона одна - хотів би зуміти передати своїм дітям трохи того відчуття, якого набрався від тата.

6

Поки молодший син експериментував із доведенням саморобної повітряної кулі до досконалості, полегшуючи дротяну конструкцію, підбираючи паливо для нагрівання повітря, старший узявся витирати й складати книжки в давній шафі. Востаннє до цих книжок брався я сам, коли був майже ровесником сина. Тож мав нагоду позабувати багато книжок із задніх рядів на полицях. А тепер мав можливість заглядати до дитячої роботи, впізнаючи і дивуючись.

Нарешті знайшлася одна з моїх найулюбленіших книжок, її я не можу повноцінно читати, але саме ця книжка не потребує читання. Просто я ще не бачив досконаліше виготовленого тому. Звичайно, існує безліч люксусових видань. Але ця збірка перекладених німецькою казок Оскара Вайльда вражає іншим. Вона є лаконічною сукупністю бездоганно виконаних деталей, які утворюють книжку як промисловий продукт. Ще й з урахуванням усіх додаткових значень, які закладені у ставленні споживача саме до цього продукту. Ґатунки паперу, формат, спосіб різання і скріплення аркушів, щільність палітурки, відтінки фарб, усі шрифти, співвідношення заповненої і порожньої площі, навіть вага, не кажучи вже про конгеніальні рисунки, ініціали, заставки, вставки, перед і післявставки. Техніка на службі в людини. Це є власне тим, що з гордістю називалося поступом.

Ще у цього примірника є власні артефакти, історія і загадка. Обжитість, олюднення. Те, чого спочатку бракує всім виявам поступу. Те, що на нашім фраґменті Європи завжди з поступом конфліктувало, бо поступ його просто нищив, сам ледве встигаючи ставати обжитим.

Артефактом, який беззаперечно свідчить і про власну історію, і про загадку, є написане ім’я і прізвище мого діда в давальному відмінку, ім’я і дівоче прізвище моєї бабці і нижче - Ґмінд, бараки, 16 грудня 19 16 року. Ґмінд (за Енциклопедією українознавства) - місто в Долішній Австрії на кордоні з Чехо-Словаччиною, 4 тисячі мешканців; у 1914 - 1918 роках - табір для втікачів і виселенців із Галичини, в якому діяли українські школи (між іншим, гімназія), культурні і громадські установи; важкі побутові умови стали причиною великої смертності: в 1914 - 1917 роках загинуло близько 14-ти тисяч українців.

Бабця була там сестрою в медичній службі. Дід, який на той час уже був призваний до війська й, залишивши інженерні студії, закінчив школу підстаршин і мав перед різними фронтами певну свободу короткотермінових переміщень, заїхав до Ґмінда з невідомих тепер причин ще на початку року. Можливо, до когось із знайомих галичан. У будь-якому разі дідо з бабцею познайомилися в Ґмінді. А ця книжка вже виглядає пізнішим Миколаєвим подарунком, їм було по двадцять років. Потім були Альпи, контузії, Листопадовий зрив, УГА, полон, інші бараки, смерті найближчих, полон, інші бараки, розпад імперії, навчання у Відні, діти, наступна війна і все двадцяте століття. Сумні казки Оскара Вайльда брали участь у всіх переміщеннях. Урешті те, що недавно їх витирав від книжкового пороху їхній правнук, теж можна назвати поступом. Або обжитістю. Або обжитим поступом. Або поступовістю обжитості, або… Загадкою ж назавжди залишиться такий відступ від принципу хронологічності: дарчий напис не може бути неточним (16.12.1916), але на першій сторінці книжки видрукувано: «З’явилося у видавництві «Острів» з Ляйпціґа, 1917 (п’яте видання, від 41 до 50 тисяч).

Недалеко від цієї книжки, правдоподібно, через якісь асоціації була ще одна брошура, зшиток. Ґміндівська драма Марійки Підгірянки «Мати-страдниця», скріплена з анонімною повістю про будову залізниці десь на Волині. Знову про поступ. Про початок двадцятого століття. Про конфлікт з обжитістю. Патос повісті ідентичний до того оповідання Джека Лондона, де старі індіянські діди, що програли у протистоянні наступові