Тарас Богданович Прохасько - БотакЄ

помешкання без указаної адреси. Жодних фотографій, кредитних карток, записок і записників, олівців, мундштуків, годинників з посвятами й обручок з іменами та датами, медальйонів з портретами, календариків з позначеними днями, портсиґарів, жодних кастетів, отрут, анальгетиків і візитівок, жодної добірки посвідчень… Навіть носити паспорт мені видається принизливою зручністю, зручним приниженням.

Чимось зовсім іншим є запальничка.

Одноразова найдешевша запальничка передовсім є таким досконалим джерелом вогню (а вогнем із запальнички можна змінювати різні життєві ситуації на краще не гірше, ніж це роблять спецназівці презервативом), як і найкоштовніша запальничка - витвір найзначнішого художника.

Одноразова найдешевша запальничка того кольору, який тобі вибирають, є перепусткою в інший світ. Світ, у якому все залежить від твого вибору. Світ без вибору в тому сенсі, що вибору нема, бо нема з чого вибирати, бо вибирати нема чого, бо вибрали вже все. Тому що нема від чого відмовлятися.

Одноразова найдешевша запальничка, якщо на неї звернути увагу, діє, як щоденна перепустка до літературної практики. Навчившись описувати, якою могла би бути твоя запальничка, ти отримаєш усі можливі запальнички світу.

Потреба триматися за якісь речі зникне аж тоді, коли зможеш уявити собі, якими можуть бути на доторк ті, яких торкнутися ніколи не матимеш змоги. І зрозумієш, що лише те, що в уяві, є найповнішою, найпевнішою власністю.

4

Впродовж кількох останніх днів липня ми мали приємного і бажаного гостя. З Петером ми познайомилися на нейтральній території - у Кракові. Для знайомства це і добре, і погано одночасно. Позбавлені рідної опори люди стають самовартісними, але трохи неповноцінними. В кожному разі ми знайшлися, перейнялися симпатією і заприятелювали.

Петер живе у Берліні. Він - справжній письменник. Тобто виконує лише єдину суспільну функцію - придумує, пише і публікує романи. Від більшості наших письменників він відрізняється тим, що у вищій школі вчився на письменника. Він досить талановитий і мудрий, щоб така фахова освіта не зашкодила, а допомагала в писанні. Іншою його беззастережною перевагою є те, що перед тим, як стати письменником, він був каменярем. Теж фаховим. І так само любив працювати з каменем, як тепер із реченнями (деякі його речення такі прекрасні, що іноді мені шкода, що неможлива така матеріалізація, щоби провести з ними хоча б одну ніч - так сказав один відомий критик). Петер уміє бачити деталі і намотувати на них історії інших деталей, творячи в такий спосіб барвисте плетиво вигаданої літератури про невигадане життя. Показово, що ми з ним ніколи не говорили про літературу - досить було інших зацікавлень.

До того ж із Петером було дуже легко і радісно розумітися. Його мовна толерантність нетипова для німців. Із ним можна говорити неправильно, ледве-ледве, називними реченнями, окремими словами, жестами, мімікою, допоміжними звуками, вказуванням на предмети. Він усе розумів і так само давав зрозуміти себе, спрощуючи, уточнюючи, скорочуючи, повторюючи, сповільнюючи, показуючи руками й усміхаючись. У кожному разі навіть мої діти, приїхавши до Кракова, відразу вирізнили його серед інших іноземців, не відчуваючи чужості. А з усіх німців і поляків лише Петер вслухався в нашу мову, запам’ятовуючи слова і цікавлячись їх уживанням. І лише про нього було відомо, що Україна його не обмине.

Згодом ми були в нього в Берліні. Він знав, що показати в цьому мегаполісі саме мені, щоб я зумів полюбити його місто.

Його приїзд до нас почався ще перед приїздом - чомусь відмінили рейс автобуса, на який Петер придбав квиток, і довелося чекати наступного дня. Потім ми побули в нашому місті, потім поїхали в гори, потім пожили в гірському селі, потім - ще два дні у місті. Петер просто жив із нами. Найприємнішим було те, що він жив так, як ми. Цілком не виглядав гостем у нашій незнайомій прекрасній і дивацькій країні.

Він добре почувався в нашій старій хаті з безліччю побутових труднощів. Петер разом із нами мок під страшними зливами і в бурому стрімкому потоці, на який перетворилася дорога. Танцював на площі під український рок на святі міста в Яремчому. Його зовсім не лякав щільний натовп старих, молодих, дітей, міліціянтів, п’яних, веселих і буйних горян. Петер спокійно їв сируваті шашлики і пив квасне місцеве пиво в переповненому, закуреному, засміченому вертепі, де підбір облич просився у якесь кіно. Ми їздили розваленими підміськими поїздами, де всі вікна заґвинчені, а туалети засипані кілограмами хлорки. Снідали домашніми сирами, обідали кулешею із бринзою, вечеряли печеною картоплею і грибами - як щодня. Петер пив сиру криничну воду, їв немиті лісові ягоди і помідори, купався в непрозорій після дощів ріці. Він навчився брати воду з криниці, користуватися слоїком і кип’ятильником, мити начиння в мидниці. Мугикав пісні, які в’їлися в голову після концерту. Йому смакували наші ковбаси і солодощі, пиво та шампанське.

На цвинтарі він пробував на дотик надгробки різних десятиліть, придивляючись до каменярських технік. Він запитував про все, чого не міг зрозуміти, а отримавши пояснення, не дивувався - чому так. Петер безперервно вивчав українську мову і вислуховував оповіді з нашої історії.

Ніхто з довколишніх не запідозрив у ньому іноземця. Нам же ніколи не було соромно за свою країну. Наша країна і Петер, здається, полюбилися.

Я не можу знати всього, про що він не говорив, що нотував у записнику, які фраґменти цієї подорожі з’являться у його прозі. Не знаю - на які запитання Петер не отримав відповіді. Проте після всього, що ми прожили разом, не зрозумів лише одного. Чому перед самим від’їздом у крамниці українських сувенірів Петер купив матрьошку (і взагалі - чому вона там була).

5

Думаючи про те, яким я є, не можу не думати про тих, хто мене таким зробив. Не маю іншого виходу, як думати про своїх вихователів і вчителів. Відразу, як на якійсь груповій фотографії, в уяві з’являється кількадесят постатей. Коли ж часу на спогади є трохи більше, то до цієї групи долучаються нові й нові фіґури, рахунок їх переходить на сотні. Іноді вони тримають, як алегоричні скульптури, певні атрибути, що в найлаконічніший, найузагальненіший спосіб символізують основний дар, переданий їхніми носіями мені.

Розміщуючись довкола мене, вони переважно дотримуються хронологічного принципу. Так найправильніше, бо сперечатися про значення впливу не те що недоречно, але й безсенсово, адже навіть мені було б неймовірно важко встановити принципи пріоритету (бо ж знаю, що було кілька хвилевих зустрічей, чий внесок у моє виховання перевершував багаторічні спілкування з іншими вчителями).

Уявного