Теодор Драйзер - Сестра Керри

її охопили лихі передчуття. Друе не з’являвся. Ні від кого вона не мала ніяких звісток. Із свого дорогоцінного капіталу вона витратила цілий долар на їжу і конку. Ясно, що так вона довго не протягне. А ніяких заробітків вона поки що не знайшла.

Тоді їй пригадалася її сестра, яка жила на Ван-Б’юрен-стріт і з якою вона не бачилася з дня своєї втечі, а потім і рідна домівка в Колумбія-Сіті,— щось безмірно далеке, до чого вже не було вороття. Вона не збиралася шукати там притулку. Нічого, крім страждання, не завдавали їй і думки про Герствуда, що раз у раз повертались. Яка жорстокість — так її обдурити!

Настав вівторок, а з ним усе та ж нерішучість і вагання. Після вчорашніх невдач у неї не було ніякого бажання пускатися знову шукати роботу, проте вона гірко докоряла собі за слабодухість, виявлену напередодні. І вона вийшла з дому, вирішивши ще раз заглянути до Чікагської опери.

На превелику силу зважилася вона ввійти туди і звернулась до касира з запитанням, де можна побачити директора.

— Директора трупи чи директора театру? — перепитав чепурно вдягнений молодий касир, на якого зовнішність Керрі справила приємне враження.

— Не знаю, — відповіла Керрі, розгубившись.

— Директора театру вам сьогодні не вдасться побачити, — вже від себе пояснив молодик. — Його немає в місті.

Помітивши її збентеження, він додав:

— А в якій справі вам потрібний директор?

— Я хотіла довідатись щодо роботи, — відповіла Керрі.

— В такому разі вам краще звернутись до директора трупи, — порадив він. — Але його теж тепер немає.

— Коли ж він буде? — спитала Керрі, при цих словах раптом відчувши полегкість.

— Десь між одинадцятою і дванадцятою. Буває він також після другої.

Керрі подякувала і хутко вийшла з вестибюля, а молодик стежив за нею крізь бічне віконце своєї роззолоченої клітки.

— Гарненька! — сказав він сам до себе і почав мріяти, ніби він закохав її в себе.

У Великому оперному театрі саме виступала одна з провідних опереткових труп тих часів. Тут Керрі побажала бачити директора трупи. Вона не мала уявлення про те, які незначні повноваження мав цей адміністратор, не знала вона й того, що якби в трупі була вакансія, на неї прислали б актрису з Нью-Йорка.

— Його кабінет нагорі,— сказав їй касир.

У кабінеті директора було кілька осіб. Двоє стояли, спершись на підвіконня, третій розмовляв з добродієм за столом з відкидним верхом — це й був директор. Керрі стурбовано озирнулась по кімнаті, її злякала думка, що доведе-

ться викласти своє прохання перед таким зборищем, а двоє біля вікна уже й так розглядали її дуже пильно.

— Нічого не можу зробити. — говорив директор. — У містера Фромана таке вже правило: нікого стороннього не пускати за куліси. Ні, ні!

Керрі несміливо чекала, стоячи. У кабінеті були стільці, але ніхто не запропонував їй сісти. Відвідувач, з яким розмовляв директор, пішов засмучений, а те світило з поважним виглядом заглибилося в якісь папери, що лежали перед ним, так, ніби це було щось винятково важливе.

— Гаррісе, ви читали сьогодні в «Гералді» про Ната Гудвіна?

— Ні,— відповів той. — А що таке?

— Учора в театрі Гулі він цілу промову виголосив перед публікою. Ви почитайте.

Гарріс підійшов до столу з газетами і почав шукати там номер «Гералда».

— А вам чого? — спитав директор у Керрі, очевидно, вперше помітивши її.

Він подумав, що вона прийшла просити контрамарок.

Керрі зібрала всю свою відвагу — не дуже багато, сказати правду. Вона розуміла, що не має сценічного досвіду, і тому була певна, що їй відмовлять. Така певна, що вирішила удати, ніби шукає тільки поради.

— Чи не можете ви сказати мені, як попасти па сцену?

Зрештою, це був найкращий підхід до справи. Добродієві,

що сидів у кріслі за столом, Керрі сподобалась, а наївність запитання і її поведінка ще більше зацікавили його. Він усміхнувся, усміхнулись і інші двоє, хоч і намагалися приховати свою веселість.

— Не знаю, далебі, що вам сказати, — відповів він, безцеремонно розглядаючи її.— А ви маєте сценічний досвід?

— Дуже невеликий, — відповіла Керрі.— Я брала участь у аматорських спектаклях.

їй хотілось якось підтримати інтерес директора.

— Ви ніколи не вчились на акторку? — провадив той з поважним виглядом, аби справити враження як на Керрі, так і на своїх друзів.

— Ні, сер.

— В такому разі я не знаю, далебі,— відповів він, недбало відхиляючись назад у своєму кріслі перед Керрі, що все стояла. — А чому вам так хочеться на сцену?

Керрі бентежила його зухвалість, проте вона тільки усміхнулась у відповідь на його самовдоволену посмішечку і промовила:

— Треба ж на щось жити.

— Ах, так! — озвався директор, дуже зацікавлений її зовнішністю, і в голові у нього промайнула думка про можливість ближчого знайомства з нею. — Це, безперечно, цілком поважна причина. Але, бачте, річ у тому, що Чікаго не підходяще місце для цього. Вам би слід поїхати в Нью-Йорк, там значно більше шансів. Тут навряд чи можна сподіватися, що вам дадуть хід.

Керрі привітно осміхалась, вдячна за те, що він такий ласкавий, — навіть дає їй поради. Директор помітив її усмішку, але витлумачив її трохи інакше. Він вирішив, що має нагоду для невеличкого флірту.

— Сідайте, — промовив він, присуваючи один із стільців, що стояли обабіч його столу, і стишуючи голос, щоб інші його не чули.

Ті двоє ледве помітно підморгнули один одному.

— Ну, я пішов, Барні! — звернувся один з них до директора, прямуючи до дверей. — Побачимось пізніше.

— Гаразд, — відповів директор.

Другий лишився в кабінеті і удав, що читає газету.

— А скажіть, ви думали про те, які ролі вам би хотілося грати? — вкрадливо спитав директор.

— Ні, ні,— відповіла Керрі.— Для початку я погодилася б на яку завгодно роль.

— Розумію, — промовив він. — Ви живете тут, у місті?

— Так, сер.

Директор дуже ласкаво всміхнувся.

— А ви ніколи не пробували піти в хористки? — спитав він уже зовсім по-дружньому.

Керрі раптом відчула в його поводженні щось неприємне, якусь умисну ввічливість.

— Ні,— відповіла вона.

— З цього починає більшість з тих, хто йде на сцену, — провадив він. — Це прекрасний спосіб набути досвіду.

І втупив у неї приязний, підбадьорливий погляд.

— Я цього не знала, — промовила Керрі.

— Це теж не легко, — провадив він. — Але часом, знаєте, дає добру нагоду. — Потім, ніби щось раптом пригадавши, вийняв годинника і поглянув на нього. — У мене справи о другій годині,— сказав він, — і зараз мені треба піти підобідати. Може, ви не відмовитесь перекусити зі мною? Ми б могли провадити нашу розмову.

— Ой ні! —