Ю. Несбе - Пентаграма

– Дивно на вас дивитися, – подав голос Олег із заднього сидіння. – Щось не так?

Ракель і Харрі синхронно похитали головами.

– Так ви знову друзі? Чи як?

Ракель усміхнулась:

– Олеже, ми ж і не були недругами.

– Харрі?

– Слухаю, шефе? – Харрі поглянув у дзеркало.

– Це означає, що скоро ми знову підемо в кіно? На фільм для хлопчаків?

– Можливо. Якщо це буде хороший фільм.

– Он як? – втрутилася Ракель. – А я що робитиму в цей час?

– Ти можеш грати з Улавом і Сестреням, – радісно запропонував Олег. – Мамо, це дуже здорово! Мене Улав навчив грати в шашки!

Харрі звернув на майданчик перед будинком і зупинився. Мотор не заглушив. Ракель вручила Олегу ключі від квартири й випустила його з машини. Удвох із Харрі вони подивились, як хлопчик вихором промчав по гравійній доріжці.

– Господи, яким же він став великим, – сказав Харрі.

Ракель поклала голову йому на плече:

– Зайдеш?

– Не зараз. Треба дещо ще зробити по роботі. Закінчити справи.

Вона погладила його по щоці:

– Можеш зайти і пізніше. Якщо захочеш.

– Гм… Ти добре подумала, Ракель?

Вона зітхнула, заплющила очі й притулилася лобом до його шиї.

– Ні. І так. Знаєш, це однаково, що стрибати з палаючого будинку. Краще вже зламати ноги, ніж згоріти.

– Поки не впадеш, здається, що краще.

Вони сиділи, мовчки дивились одне на одного і слухали нерівне торохтіння мотора. Потім Харрі легенько взяв Ракель за підборіддя і поцілував. Їй здалося, що вона втрачає рівновагу, втрачає ґрунт під ногами, втрачає розум, і він був єдиним її порятунком. І ще їй здалося, що вона горить і падає одночасно.

Вона не знала, скільки тривав поцілунок, і, коли він обережно вивільнився з її обіймів, шепнула:

– Я залишу двері відчиненими.

Їй слід було б знати, що це безглуздо.

Їй слід було б знати, що це небезпечно.

Але вона вже втомилася думати. Вона думала всі ці тижні без нього.

Розділ 33

Ніч на понеділок. «Благословення Йосифа»

Машин на стоянці перед ізолятором було мало. А людей не було зовсім. Харрі повернув ключ запалювання, і мотор із передсмертним хрипом затих. Він подивився на годинник. Одинадцята десять. У нього ще п’ятдесят хвилин. Стіни дітища Тельє, Торпа і Осена перекидали один одному відлуння його кроків.

Перш ніж увійти, Харрі перевів подих.

У приміщенні було абсолютно тихо. За столами нікого. Харрі уловив справа якийсь рух: у кімнаті чергового обернулося крісло. Він побачив півобличчя з налитим кров’ю оком. Око подарувало йому порожній погляд, і крісло розвернулося назад.

Грот. Сам. Дивно. А може, й ні.

Відшукавши у столі ключ від дев’ятої камери, Харрі попрямував далі. З кімнати тюремних наглядачів чулися голоси, але потрібна камера розташовувалася дуже вдало: Харрі навіть не довелося проходити повз них.

Він вставив ключ у замок, повернув. Почекав секунду, почув усередині якесь ворушіння і відчинив двері.

Людина, яка дивилася на нього з ліжка, була не схожа на вбивцю. Харрі знав, що це ще нічого не означає. Буває, у людини все на обличчі написано, а буває, й ні.

Це обличчя було красивим: правильні риси, густе, коротко підстрижене темне волосся та блакитні очі, про які, напевно, колись говорили, що вони мамині, але з часом вони перетворилися на власні. Харрі було під сорок. Свену Сівертсену – за п’ятдесят. Харрі подумав, що більшість би, напевно, подумала навпаки.

Сівертсен був одягнений у червоні тюремні штани та куртку.

– Добрий вечір, Сівертсене. Інспектор Холе. Будьте ласкаві, підніміться та оберніться до мене спиною.

Сівертсен звів брову. Харрі погойдав у повітрі наручниками:

– Такі правила.

Не мовлячи ні слова, Сівертсен підвівся, Харрі защипнув наручники і підштовхнув його до ліжка.

Стільця в камері не було. У ній узагалі майже нічого не було, щоб не можна було поранити ні себе, ні інших. Монополія на покарання тут належала правовій державі. Харрі притулився до стіни і дістав з кишені пом’яту пачку сигарет.

– Спрацює димова сигналізація, – попередив Сівертсен. – Дуже чутлива. – Голос у нього виявився на подив дзвінким.

– Вірно. Напевно, доводилося сидіти раніше?

Харрі прикурив, став навшпиньки, підчепив кришку сигналізації й вийняв батарею.

– А правила із цього приводу що говорять? – їдко поцікавився Свен Сівертсен.

– Не пам’ятаю. Сигарету?

– Що це? Трюк із хорошим поліцейським?

– Ні, – всміхнувся Харрі. – На вас так багато матеріалу, Сівертсене, що навіть комедію ламати не доведеться. Нам не потрібні подробиці, не потрібний труп Лісбет Барлі, не треба ніякого визнання. Нам, Сівертсене, навіть допомога ваша без потреби.

– Навіщо ж ви прийшли?

– Із цікавості. У нас тут глибоководний промисел, і мені стало цікаво, хто цього разу попався мені на гачок.

Сівертсен невесело реготнув:

– У вас багата фантазія, інспекторе Холе, але я вас розчарую. Може, і здається, що ви спіймали велику рибу, а на ділі рваний черевик.

– Будь ласка, говоріть тихіше.

– Боїтеся, що нас почують?

– Просто зробіть, як я кажу. Ви здаєтеся дуже спокійним для людини, яку щойно заарештували за чотири вбивства.

– Я не винуватий.

– Гм… Дозвольте мені коротко змалювати вам ситуацію, Сівертсене. У вашій валізі ми знаходимо червоний діамант. Такі, прямо скажемо, на дорозі не валяються, і саме такі були знайдено на кожній із жертв. Плюс до цього «ческа збройовка», порівняно рідкісна зброя для Норвегії, але саме з такого пістолета вбили Барбару Свендсен. Ви у свідченнях заявили, що в ті дні, коли здійснювалися вбивства, ви були в Празі. Ми перевірили авіакомпанії і з’ясували, що на кожну з п’яти дат – включаючи вчорашню – у вас припадав короткий візит в Осло. Як у вас з алібі на п’яту годину, Сівертсене?

Свен Сівертсен мовчав.

– Я подумав. І вирішив, що не так уже ви не винуваті, Сівертсене, – сказав Харрі.

– Мені байдуже, що ви думаєте, Холе. Що ще вам од мене треба?

Не відходячи від стіни, Харрі сів навпочіпки:

– Ви знайомі з Томом Волером?

– З ким?

Харрі витримав паузу, випустив дим під стелю. Судячи з обличчя, Свен Сівертсен невимовно втомився. Раніше Харрі зустрічав убивць із непробивним черепом і душею тремтячою, немов желе. І таких відморозків, у яких і всередині була непробивна кістка. Йому стало цікаво, до якого типу відноситься цей екземпляр.

– Сівертсен, не прикидайтеся, ніби не пам’ятаєте імені того, хто вас заарештовував, а потім допитував. Я запитую, чи були ви з ним знайомі раніше? – Харрі помітив, як напружилося на секунду обличчя у його співрозмовника.  – Раніше вас судили за контрабанду. На тій зброї, що знайшли у вас у