Ю. Несбе - Пентаграма

Поруч був Харрі. Його очі сяяли, і їй здалося, що вона відчуває тепло його погляду на щоках. У руці він тримав букет троянд.

– Ти така красива, мамо! – видихнув Олег.

Ракель заплющила очі. Обидва бічні стекла були опущені, й вітер гладив її волосся та шкіру. Харрі обережно вів «ескорт» по зигзагоподібній дорозі вниз по Хольменколлвейєн. У машині злегка пахло миючим засобом. Ракель опустила сонцезахисний козирок, аби перевірити помаду на губах, і побачила, що навіть дзеркало на зворотному боці козирка було ідеально вичищене.

Вона всміхнулася, згадавши їх першу зустріч. Того разу Харрі запропонував підкинути її до роботи, і їй довелося штовхати з ним машину.

Навіть не віриться, що це – та ж сама бідолашна колимага.

Вона скоса подивилася на нього.

І та ж сама горбовинка на носі. І ті ж м’які, майже жіночі губи, які так вирізнялися на мужньому обличчі. Його зовнішність навряд чи можна було назвати красивою в класичному розумінні цього слова, але вона була – як це сказати? – виразною. І його очі… Навіть не очі. Погляд.

Він обернувся, немов прочитавши її думки.

Усміхнувся. Ось вона – дитяча м’якість у погляді, мовби на неї дивився смішливий хлопчисько. У цьому відчувалося щось непідробне, невідбутне, справжнє. Цьому погляду можна було вірити. Хотілося вірити.

Ракель усміхнулась у відповідь.

– Про що думаєш? – запитав він, поглядом повертаючись до дороги.

– Так, про всяке.

Останніми тижнями у неї дійсно був час подумати. Час зрозуміти, що насправді Харрі ніколи не порушував даних їй обіцянок. Він же не обіцяв їй, що не зірветься знову. Не обіцяв, що робота перестане бути для нього найголовнішим у житті. Не обіцяв, що буде легко. В усьому цьому вона переконала себе сама. І тепер їй це було ясно.

Будинок в Уппсалі. Харрі так багато про нього розповідав, що Ракель іноді здавалося, ніби вона сама там виросла. Коли вони під’їхали, Улав Холе і Сестреня вже чекали біля хвіртки.

– Привіт, Олеже, – сказала Сестреня тим серйозним голосом, яким старші сестри полюбляють говорити з молодшими братами. – А ми тісто поставили.

– Справді? – Олег нетерпляче забарабанив по маминому кріслу, щоб його випустили з машини.

По дорозі до міста Ракель відкинула голову на спинку сидіння і сказала, що вважає Харрі привабливим, але відразу обмовилася, щоб він не вводив себе в оману на її рахунок. Той відповів, що вважає її куди привабливішою, й одразу обмовився, що вона може вводити себе в будь-яку оману на його рахунок. Вони зупинилися біля Екеберзького урвища – внизу лежало все місто, а між містом і ними літали чорні пташки з роздвоєними хвостами.

– Ластівки, – всміхнувся Харрі.

– Низько як літають, – сказала Ракель. – Значить, буде дощ?

– Так. Передавали, що дощ.

– Ах, яка краса! Вони тому літають? Повідомляють про погоду?

– Ні, – відповів Харрі. – Вони працюють, очищають повітря від комах.

– А чому вони так швидко снують туди й сюди? Неначе в паніці.

– У них не так багато часу. Зараз комахи ще в повітрі, але із заходом сонця полювання нам доведеться закінчити.

– Ти хотів сказати: «Їм доведеться закінчити»?

Вона повернулася до нього. Харрі дивився скляними очима кудись удалину.

– Так, звичайно, – відповів він. – Вибач, замислився.

Публіка, що прийшла на прем’єру, розмістилася на площі перед Національним театром. Там створили затінок, і знаменитості безтурботно розмовляли зі знаменитостями, навколо крутилися журналісти й тихо дзижчали камери. Якщо не брати до уваги плітки про яке-небудь нове літнє захоплення, всі розмови були на одну тему: вчорашній арешт велокур’єра-маніяка.

Коли вони проходили всередину, Харрі злегка обняв Ракель за талію, і вона крізь тонку тканину відчула тепло його пальців. Раптом просто перед ними виникло обличчя:

– Рогер Єндем із «Афтенпостен». Вибачте, ми проводимо опитування. Спіймали, нарешті, викрадача тієї жінки, яка мала зіграти головну роль у сьогоднішньому спектаклі. Що ви про це думаєте?

Вони зупинились, і Ракель відчула, як Харрі прибрав руку з її талії.

Обличчя журналіста застигло в усмішці, але очі бігали.

– Ми ж із вами знайомі, Холе. Я працюю в кримінальній хроніці. Мені довелося пару разів брати у вас інтерв’ю після повернення з Сіднея. Ви якось сказали, що я єдиний журналіст, який не спотворює ваші цитати. Пам’ятаєте?

Харрі задумливо подивився на Рогера Єндема і кивнув.

– Гм… Вирішили розлучитися з кримінальною хронікою?

– Ні-ні! – Журналіст рішуче похитав головою. – Просто підміняю колегу. Літо, відпустки. Можу я взяти інтерв’ю в інспектора поліції Харрі Холе?

– Ні.

– Невже?

– «Ні» – в тому сенсі, що я не інспектор поліції, – пояснив Харрі.

Здавалося, журналіст приголомшений:

– Але я ж вас бачив…

Харрі швидко подивився на всі боки й нахилився до Єндема:

– У вас є візитка?

– Так… – Він простягнув йому білу картку з логотипом газети: «Афтенпостен» синіми готичними літерами. Харрі засунув її в кишеню. – Я працюю до одинадцятої.

– Там подивимось.

Рогер Єндем провів їх здивованим поглядом. Вони продовжили підніматися по сходах. Ракель знову відчула теплий дотик Харрі.

Біля входу в зал їх зустрів чоловік із борідкою, усмішкою та сльозами на очах. Ракель бачила це обличчя раніше – в газетах. Віллі Барлі.

– Радий, що ви прийшли разом, – пробурмотів він, розкриваючи обійми.

Після секундного замішання Харрі дозволив себе обійняти.

– А ви, мабуть, Ракель. – Віллі Барлі підморгнув їй через плече Харрі. Його він притиснув до себе так міцно, як дитина щойно знайдену плюшеву іграшку.

– Що це означало? – запитала Ракель, коли вони знайшли свої місця в середині четвертого ряду.

– Виявлення чоловічої дружби, – кинув Харрі. – Художник…

– Ні, не це. Ти сказав, що більше не інспектор поліції?

– Учора закінчився мій останній робочий день у Головному управлінні.

Вона подивилася на нього:

– І ти нічого не сказав?

– Щось я сказав. Тоді в саду.

– І чим ти тепер займешся?

– Чим-небудь іншим.

– Чим же?

– Чим-небудь абсолютно іншим. Мені тут через приятеля надійшла одна пропозиція, і я погодився. Сподіваюся, для мене настають кращі часи. Потім розповім.

Завіса піднялася.

Коли завіса опустилася востаннє, зал вибухнув шквалом оплесків. Вони не стихали ще хвилин десять.

Актори вибігали на сцену і втікали поодинці та в різних комбінаціях, доти, поки комбінувати вже стало нікого, і вони просто вишикувалися в ряд послухати овації. Щоразу, коли Тойя Харанг робила крок уперед, щоб вклонитися, лунали крики «браво». Врешті-решт, на сцену витягнули всіх, хто мав до вистави хоч якесь відношення, і Віллі Барлі обійняв Тойю, і в усіх на очах були сльози й на сцені, й у залі.

Навіть Ракель дістала хустку і міцно