Стівен Кінг - Коли впаде темрява

року я вибирав дванадцять найкращих знімків і робив календар. Мені його друкували в маленькій друкарні «Віндговер-прес». Дорого, але вони там роблять якісно. Календарі я дарував друзям і діловим партнерам на Різдво. Іноді й клієнтам, але небагатьом — клієнти з п’яти-шестизначними рахунками зазвичай цінують обрамлені сріблом речі. А сам я завжди віддам перевагу гарному фотопейзажу. У мене нема світлин Акерманового поля. Я там знімав, але фотографії ніколи не виходили. Пізніше я позичив цифрову камеру. Не лише знімки не вийшли, а й усі нутрощі в ній згоріли. Мені довелося купити нову камеру тому хлопцю, в якого позичав. Так ми домовились. Гадаю, я все одно знищив би потім всі знімки того поля, аби вони в мене були. Тобто якби воно мені дозволило.

[Я його питаю, що він має на увазі під «воно». N. ігнорує моє запитання, ніби й не чув.]

Я знімав по всьому Мейну й Нью-Гемпширу, здебільшого вибираючи місцини на власний смак. Я живу у Касл-Року[53] — просто над Панорамою, — хоча ріс у Гарло, як і ви. Не дивуйтеся, доку, я вас погуглив[54], як мені порадив сімейний лікар, — у наші дні всі гуглять одне одного, хіба не так?

Отже, в тій частині Центрального Мейну я зробив свої найкращі кадри: у Гарло, Моттоні, Честерз Мілл, Сейнт-Івзі, Касл-Сейнт-Івзі, Кентоні, Лізбон Фоллзі. Іншими словами, у містечках на берегах великого Андроскоггіну. Ті знімки виглядають якось

Більш… реалістичними. Гарний цьому приклад — календар за 2005 рік. Я вам його принесу, щоб ви самі побачили. З січня по квітень та з вересня по грудень — всі кадри були зняті неподалік від дому. З травня по серпень… зараз згадаю… Олд Очард Біч… Пемаквід-Пойнт[55], звісно ж, маяк… Гаррісон-Парк… і Громова яма у Бар Гарборі. Мені здавалося, що знімками «Громової ями» я досяг чогось такого, хвилюючого… але, коли побачив контрольні кадри, реальність привела мене до тями. Вони виявилися банальними туристичними фотографіями. Гарна композиція, ну то й що з того, правда? Гарну композицію можна побачити в будь-якому проспекті турбюро.

Хочете знати мою аматорську думку? Я вважаю, що фотографія — більш мистецька штука, ніж це здається людям. Логічно думати, що, оскільки хтось має смак до композиції плюс трохи технічних навичок, які вам викладуть на перших-ліпших фотокурсах, той будь-яке місце зніме з рівноцінним успіхом, особливо якщо займається краєвидами. Гарло в Мейні чи Сарасоту у Флориді, достатньо лише встановити правильний фільтр, прицілитися й натиснути кнопку. Насправді ж усе зовсім не так. Конкретна місцина у фотографії так само важить, як і в малярстві, у прозі чи в поезії. Не знаю, чому так, проте…

[Западає довга пауза.]

Насправді я знаю. Тому що митець, навіть такий аматор, як я, вкладає душу в те, що творить. Для деяких людей (для тих, хто має мандрівну вдачу, як я собі це уявляю) душа — річ пересувна. Але для моєї заїхати навіть до Бар Гарбору — вже задалеко. От мої знімки по берегах Андроскоггіну… вони до мене промовляють. І до інших людей також. Хлопець, із яким я спілкуюсь у «Віндговері», сказав мені, що я міг би знайти видавця в Нью-Йорку, отримував би платню за свої календарі, аніж платити самому за їх друк, тільки мене це ніколи не цікавило.

Мені це здається трохи… ну, не знаю, як сказати… Публічним? Претензійним? Не знаю, одне слово, чимось таким. Календарі — це ж дріб’язок, робиться лише для друзів. Крім того, я маю роботу. Мені приємно марудитися з цифрами. Хоча життя було б похмурішим, якби не моє хобі. Вистачить знати, що мої календарі висять на кухнях або у вітальнях кількох моїх друзів. Та хоч би, чорт забирай, у когось в коридорі. Парадокс полягає в тому, що я майже нічого не зняв після того, як намагався сфотографувати Акерманове поле. Гадаю, та частина мого життя, мабуть, скінчилася, а натомість у мені залишилася діра. У ній гуде посеред ночі, ніби там виє вітер. Вітер, який намагається заповнити порожнечу. Іноді я думаю, що життя — сумна штука, нечесний бізнес. Я справді так вважаю, доку.

Блукаючи, як звичайно, минулого серпня в Моттоні, я натрапив на ґрунтову дорогу, якої не міг пригадати, чи бачив раніше. Я їхав, заслухавшись музикою по радіо, і віддалився від ріки, хоча й знав, що вона тече десь неподалік, бо відчував її запах. Такий гнилий і свіжий водночас. Я певен, ви чудово розумієте, що я маю на увазі. Це древній запах. Отже, я виїхав на дорогу.

Дорога була вибоїста, майже геть розмита в декількох місцях. Уже смеркалося. Було десь близько сьомої вечора. А я ніде не зупинявся пообідати. Зголоднів. Уже був ледь не повернув назад, але тут дорога погладшала і пішла вже не донизу, а вгору. І запах також подужчав. Вимкнувши радіо, я на додачу до запаху почув і звучання ріки — не голосне, не близьке, але вона текла неподалік.

Потім я побачив дерево, що лежало поперек шляху, і знову ледь не повернув назад. Міг би, хоча там і не було місця для розвороту. Я знаходився усього лиш десь за милю від траси №117, тож міг би за п’ять хвилин здати туди задом. Тепер мені здається, ніби щось, якась сила, котра існує по світлий бік нашого життя, пропонувала мені таку можливість. Гадаю, минулий рік був би зовсім інакшим, якби я просто перемкнув трансмісію на задній хід. Та я цього не зробив. Бо той запах… він завше навівав мені спогади про дитинство. А ще я побачив прогалину неба над вершечком пагорба. Дерева — подекуди сосни, але здебільшого березовий непотріб — там розходилися, і я подумав: «Там поле». Спливла думка: якщо так, то звідти мусить відкриватися вид на ріку. Також я подумав, що там може бути достатньо простору для розвороту, але це була вторинна думка порівняно з тим, що мені може пощастити сфотографувати Андроскоггін при вечірній зорі. Не знаю, чи пригадуєте ви, а я пам’ятаю, що в минулому серпні у нас трапилось кілька вельми імпозантних заходів сонця.

Отож я вийшов з машини й відсунув дерево. То була одна з тих ні до чого не придатних беріз, така прогнила, що ледь не розсипалася у мене в руках. Але, сівши до машини, замість того щоб рушити вперед, я знову ледь не поїхав назад. Таки дійсно існує якась світла сила, я вірю в це. Але після того, як