Світлана Талан - Купеля

зустрічі без жалю спалювало всі мої думки й почуття до останку. Я була неуважною, відповідала невлад, удавано усміхалася й від цього виглядала безглуздо. Моя вигадка таким чином зустрітися з Першим мені вже здавалася дурницею й божевіллям. Іноді я кидала погляди на Другого, і сором палив мене зсередини: щодо нього це з мого боку було несправедливо й навіть жорстоко, але хто зрозуміє мене, яка чекала на цей день понад тридцять років? Я до болю в очах вдивлялася вдалину й боялася заплющити очі хоча б на мить, щоб не пропустити обумовленого місця зустрічі.

— А ось і кафе, про яке я тобі розповідала! — звернулася я до чоловіка занадто збуджено. Він пригальмовує, і наш «опель» зупиняється на парковці придорожнього кафе. — Принесеш стаканчик кави? — запитую я.

— Може, удвох зайдемо, посидимо?

— Не хочеться, — я вимушено усміхаюся. — Принеси сюди, будь ласка.

Він іде, а я кидаю йому вслід свій погляд. Пробач мені, Андрію, я ніколи тебе не зраджувала, але зараз не знаю, що зі мною буде за кілька хвилин. Я швидко обходжу машину й тремтячими руками відкручую ковпачок ніпеля. Наш «опель» схилився на бік спущеного колеса. Як могла, я закрутила ніпель і тут побачила Андрія з двома паперовими стаканчиками в руках. Уперше я не відчула смаку кави.

— Дідько! — сказав Андрій, помітивши, що спустило колесо. — Як я люблю оці безкамерки!

— Треба міняти колесо?

— Доведеться, — зітхнув він.

— Ой, глянь, там пшеничне поле! — Я тичу пальцем у бік лісопосадки, яка тягнеться ліворуч за кафе.

— Де?

— Там, за посадкою, — белькочу я. — Там мають рости волошки. Поки ти поратимешся з колесом, я збігаю зберу букет, а заразом сходжу в туалет. Добре? Скільки тобі потрібно часу для заміни колеса? — Я запитую про час і з нетерпінням чекаю відповіді — скільки ж хвилин він дасть мені для зустрічі, на яку я чекала десятки років?

— Хвилин двадцять.

— Добре! За двадцять хвилин я буду на місці! — схвильовано обіцяю, гарячково намагаючись зрозуміти: двадцять хвилин — це багато чи мало?

— Тільки далеко не заходь! — крикнув мені чоловік навздогін.

Мій добрий і турботливий Андрійку! Ще раз пробач мені, але я вся тремчу від хвилювання, і винен тут не ти.

Я здалеку бачу автомобіль Першого за посадкою, а поруч він. У мене голова пішла обертом, і я майже побігла назустріч невідомості. Усе було немов у туманних клубах сну. Від нього, як колись, ішов запах гарного одеколону й дорогих сигарет — це я відчула, пригорнувшись до його грудей.

— Ну, здрастуй, Андрійку, — прошепотіла я, вдихаючи до болю знайомий запах його тіла.

— Настусю, моя мила Настусю, — казав він схвильовано, намагаючись подивитися на мене. Я вперше злякалася своїх років і сховала обличчя на його грудях. Він ніжно повернув мою голову, і я побачила його очі. Від його погляду тихе полум’я ніжності огорнуло мене, проникло прямо в серце, приємно зігріло, і я відчула, як тілом пульсуючими поштовхами побігла хвиля крові. З останніх сил я боролася з бажанням цілком, до останку піддатися неприборканій владі чарівності його очей, і тремтіла вся, мов пташка, що потрапила в сильце.

— Ти не змінився…

— Ні, я постарішав, а ти так само гарна… Ні, ти стала краща.

— Чому?

— Наразі ти запаморочливо жіночна. Жіночна й зворушлива.

— Твої очі… Люди змінюються, час накладає на них свій відбиток, а очі… Вони в тебе такі самі, як і були.

— Я завжди пам’ятав тебе, Настусю.

— Якби ти знав, як я на тебе чекала!

— Я не знав цього. Пробач, моя хороша, пробач мені за все.

— І ти мені…

Він торкнувся моїх губ. У нього були все такі самі вологі й теплі губи.

— Ми збожеволіли, — шепочу я й легенько торкаюся кінчиками пальців його обличчя. Він реальний, це не сон. Від дотику до реальності мої руки немов обпекло. Я проводжу пальцями по його щоках, намагаючись вдивитися в його душу.

— Чому ти мене не шукав?

— Я завжди кохав тебе.

— Як нерозумно люди розлучаються.

— Не можна приймати поквапні рішення — можна зламати собі життя…

Я тридцять років чекала на цю зустріч і ще два місяці готувалася до неї, відшліфовувала кожне слово, кожну фразу, які приготувала для нього за всі ці роки й мала вмістити у двадцять хвилин, а кажу різні дурниці. Ми говоримо й говоримо, вслухаючись у голос душі одне одного, і я розумію, що зараз уже не важливо, що ми скажемо. Хіба слова мають значення, якщо заговорила душа? Крізь пальці я пропускаю його душу, впускаю в себе.

— Дурненький, я так тебе люблю. Чому ти не знайшов мене раніше?

— Ще не пізно все змінити. Зараз ми поїдемо звідси удвох.

— Ні. Пізно.

— Ми почнемо все заново.

— Не кажи дурниць. Пам’ятай, що нам відпущено лише двадцять хвилин.

— У нас попереду ціле життя.

— Воно пройшло без тебе, а я ж так на тебе чекала! Не знаю тільки навіщо. У мене чудова сім’я, діти… — кажу я, погано усвідомлюючи, що верзу нісенітницю. Я не це хотіла йому сказати під час зустрічі.

— Настусю, я тебе не відпущу. Ми повинні бути разом.

— Пізно. Не можна побудувати майбутнє на руїнах минулого.

Він іще щось говорить, але слова тануть під його тремтливим поглядом.

Я намагаюся закарбувати в пам’яті кожну частку секунди і вбираю кожне його слово, як вбирає в посуху земля дощову воду.

— Тепер ми будемо завжди разом, — повторює він. Якби ці слова прозвучали тридцять років тому!..

— Кожен із нас іде своїм шляхом, — кажу я схвильовано.

— Ми підемо одним, спільним…

— Я не висмикну тебе з протоптаної тобою стежки життя. Ніколи.

— Наша доля зараз у твоїх руках.

— Ми самі своїми руками зруйнували майбутнє, убили його. Ми — вбивці. Хіба є нам прощення? — кажу я, купаючись у його усмішці щастя й відчаю.

— Скажи, що ми тепер не розлучимося, — молить його чи то голос, чи то душа.

Я кидаю швидкий погляд на його руку. Годинник показує, що наш час вичерпано. Зараз я мушу вирішити нашу подальшу долю.

— Ми зустрілися через тридцять років, щоб розлучитися вже назавжди, — сказала я й судомно зітхнула. Це підсумок нашої зустрічі. Здавалося, час зупинився, а всередині мене щось обірвалося. Непросто виносити жорстокий вирок своїй долі. Його погляд застиг на мені.

— Ні, — озвався він пригніченим голосом.

— Так, — вичавила я із себе. — Ми підемо далі по життю кожен своєю стежкою, — мовила, придушивши в собі хвилювання. — Я казала, що в мене два сини? Так, звичайно ж, казала! Старшого звати Сашком, він