Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

— заховатися на його широких грудях, дихати грозовим небом, яким пропах він весь, слухати потужне биття його серця та почуватися захищеною.

Це вона в усьому винна. І його, і себе втягнула в цю дурну історію. Перлина Мирослада завела її в болото. Чому? Хотілося прокинутися й раптом осягнути, що це все не насправді. Що все це — лишень важкий, липкий, незбагненно дурний сон. Схожий вона вже раз переживала у дитинстві, коли чорнокрукі вбили всю її родину.

Зараз жах так само нещадно краяв її серце. Історія повторювалася, бо керував тим жахом знову той самий чоловік Стрибог. Тоді вона була смертною і стояла на краєчку своєї погибелі. І тоді він її пожалів. А тепер? Вона також відчуває себе смертною та поки не готова померти.

Згадала Печеру Білого Гайворона та легенду, котру розповідала бабуся Мальви Вітра, велика Цар-Мати. Легенда про Білого Гайворона, якого справжнє кохання перетворило з чорного та лихого на світлого та доброго. Навіть пір’я стало світлим. Її ж кохання цього не змогло, вона програла битву. Темний бік Стрибога її здолав. Відчай душив ізсередини. Хотілося просто розревітися, та зараз не найкращий для цього момент. Ледве стримувалася.

Чоловіки у її житті — Стрибог, Перун…

Чому обоє такі тугодуми? Чому Перун так довго ховав від усіх своє батьківство? Кому від цього легше? Лада ж не знає, що теперішня Птаха — Перунова донька. І, очевидно, вважає Птаху коханкою чоловіка. І ревнощі спалюють жінку зсередини. Птаха могла зрозуміти почування Лади.

Вона теж була на її місці, коли ревнувала. Ревнощі завжди штовхають нас на безглузді вчинки.

Найсолодше й найвідчайдушніше — це помста. Відібрати в коханого знання про народження єдиної доньки, народженої від смертної — що це? І чим це все закінчиться? А от що вигадає Лада, який сценарій напише — важко передбачити. Це потрібно зупинити. Перун пообіцяв розповісти Ладі всю правду.

Правда… Солодка, гірка, відчайдушна, страшна, прикра. Вона буває різна. Буває й такою, яку не хочуть приймати, і все. Хоч вона і досить симпатична, майже цнотлива.

Тепер, якщо вона навіть заприсягнеться власним життям, Стрибог нізащо не повірить, що Птаха випадково втрапила у світ Сарматів, і, рятуючи новонароджене немовля, не знала, що рятує насправді не смертне дитя, а його доньку. Дитя народилося, матінка при пологах померла, і Птаха мусила заховати маля куди подалі від розгніваних родичів, котрі готові були принести його в жертву своїй безжальній богині. І лишень тоді Птаха випадково довідується про батьківство Стриба. Через маленьку суху квіточку, знайдену в пелюшках малої. Чи повірив би таким розповідям Стриб? Нізащо. Кожен по собі судить про інших. О Свароже, таки вівця ніколи не стане левом, скільки не вдягай на неї лев’яче хутро.

Випадковість? Ти ж не віриш у неї, Птахо. Дивні сни з воротами, Угомон зі стрілою Перуна, Дріма, яка у снах заманювала її до лісу…

Шарпнула Перуна за рукав. Той зупинився. М’яко поставив її на ноги, зазирнув в очі.

— Втомилася, моя хороша? Уже недовго. Я впізнав цей ліс. Ми вже поруч. А там надійний сховок. Головне, щоб він впустив нас…

Птаха безтямно дивилася на Перуна, наче промовляв він до неї чужинською мовою. Схопила його за рукав, потягнула на себе:

— Перуне, це дуже важливо. Чи не помічав ти нічого чи нікого дивного, коли слідкував за мною? Я говорю не про Стрибога, — зазирала питально в очі.

Перун гарячково озирався, прислуховувався до лютого завивання вітру позаду. Звук невблаганно наближався. Знайшла час на допити. Зрештою, які там слідкування? Він завжди оберігав її від небезпек, старався якнайчастіше бути поруч. А коли сам не міг, то обов’язково просив когось надійного це робити.

Та зараз не до теревенів.

— Згодом договоримо, моя хороша! Вітер от-от наздожене нас.

Перун підхопив її на руки і поніс, явно кваплячись і вже не озираючись. Гупало зовсім поруч, їх наздогнав вітер, важко дмухнув в спину, кинув гострими шпичаками. Це не обіцяло нічого доброго.

Вийшли на галявину. Вона була величезною та дуже барвистою. Жовті, блакитні, рожеві, червоні, фіолетові, білі, блакитні, помаранчеві барви перемішалися між собою. І посеред того всього розмаїття стояв дуб. Могутній, старий, міцний. Такого розкішного та величного дуба вона в інших світах не бачила. Хіба що в Біловодді. Та це було геть інше.

Перун захоплено дивився на Перунове дерево. Подивився у вічі Птасі, заговорив:

— Тепер від тебе залежить, дорога моя Перунице, чи впізнає нас Батько Шум. Чи прокинеться, чи дасть свій прихисток?

Птаха не розуміла:

— Але як? Це ж Перунове дерево. Твоє дерево.

Стенула плечима.

Перун обережно поставив її на землю:

— Підійди до дерева. І ти все зрозумієш, люба Магурко.

І вона пішла… Квіти духмяніли спокоєм і красою. Якщо не озиратися і не слухати погрозливих звуків вітру неподалік, то може видатися, що ти зараз у найчудеснішому у світі краї, з барвистим небом під ногами. Перуниця вперто йшла вперед — і раптом усвідомила: біль та втома відступили. Квіти пригортали голівки до її ран, вона могла чути шепіт їхніх пелюсток, вони гоїли порізи, зупиняли кров. І все це відбувалося на ходу, вона не зупинялася, а рухалася далі.

Квіти веселої барвистості. Квіти — неначе небо. Квіти — неначе хмари. Квіти — неначе серце. Квіти — неначе біль… Біль..

Біль…

Вона зупинилася за крок від стовбура дуба і згадала в усіх деталях, а не кавалками, як досі пригадувалося, власну смерть…

Вона згадала, як її безсмертна душа спостерігала за падінням тіла — вниз, додолу, до цих квітів. Свароже-батьку, ці квіти досі тут, і вони пам’ятають її. Бо її кров рясно скропила цю землю. Її плоть жила під одним із тих дерев. Її плоть та кров стали по смерті частинкою цього світу.

Птаха стала навколішки, склавши руки на грудях, піднявши лице до неба. Промовляла слова молитви, тієї самої, котру навчила її мама, а маму навчив її коханий чоловік, тобто батько Птахи. Говорила неголосно, але так сильно та потужно, що це приглушувало звуки темних вітрів. І ті, здається, також почули слова молитви і, трохи знічені та розгублені, пригальмували свій порив вислужитися перед темним господарем і Повелителем:

— Хвалимо Сварога, Творця нашого,

який роду божому є началом

і всякому роду криниця вічна,

яка витікає влітку од джерела свого

і взимку ніколи не замерзає.

А тієї води живущої п’ючи, живемо,

допоки не прийдемо до нього, як свої,

прибудемо до лук його райських.

Птаха підвелася з колін, не опускаючи голову,