Донна Тартт - Щиголь

чи могла б вона в якийсь спосіб залишитися живою? Мої думки часто оберталися навколо таких забобонних варіантів.)

Хоч ця газета була священним історичним документом, я розгорнув її й розібрав на окремі аркуші. З кепським настроєм я загорнув картину, використовуючи аркуш за аркушем, і заклеїв згорток тим самим скотчем, який використав кілька місяців тому, щоб заклеїти різдвяний подарунок мамі. «Чудово!» — сказала вона, стоячи посеред шторму кольорового паперу й нахилившись, щоб поцілувати мене; то був набір акварелей, який вона ніколи не понесе до парку літнього суботнього ранку, та й ранку такого вона ніколи більше не побачить.

Моє ліжко — металеве похідне ліжко з блошиного ринку, солдатське й надійне, — завжди здавалося мені найбезпечнішим місцем у світі, коли треба було щось заховати. Але тепер, роззирнувшись навколо (потертий стіл, постер із японського кінофільму про Ґодзіллу, кухоль у вигляді пінгвіна з зоопарку, у який я ставив олівці), я був тяжко вражений тимчасовим характером усього цього; і в мене пішла обертом голова, коли я уявив, як усі ці речі вилітають із помешкання, і меблі, і срібло, й одяг моєї матері: сукні з розпродажу з іще прикріпленими до них етикетками, кольорові туфлі й виготовлені на замовлення нічні сорочки з її ініціалами на манжетах. Стільці та китайські лампи, старі джазові записи на вінілових дисках, які вона купувала у Віллідж, банки з мармеладом та оливками й гостра німецька гірчиця, що зберігалася в холодильнику. У ванній кімнаті було чимало запашних олій і зволожувальних кремів, кольорова піна для купання, напівпорожні пляшечки з надзвичайно дорогими шампунями, що стояли на краю ванни («Кільс», «Клоран», «Керастазе», моя мати зазвичай застосовувала їх по п’ять або й шість різновидів). Як могло помешкання здаватися таким несхитним і стабільним, коли воно було тільки театральними декораціями, які стоять лише доти, доки їх не розберуть і не винесуть вантажники в уніформі?

Увійшовши до вітальні, я побачив на спинці стільця светр матері, там, де вона його залишила, її небесно-голубий привид. Побачив мушлі, які ми зібрали у Велфліті. Гіацинти, які вона купила на корейському ринку за кілька днів до того, як загинула, з почорнілими стеблами, які зогнили й звісилися через край вазона.

У кошику для сміття я побачив каталоги з «Dover Books», «Belgian Shoes»; обгортку з пакета «Necco Wafers», які були її улюбленими цукерками. Я підняв її й понюхав. Я знав, що светр також пахнув би нею, якби я підняв його й підніс до носа, але навіть дивитися на нього для мене було нестерпно.

Я повернувся назад у свою спальню, став на стілець, зняв із полиці свою валізу — вона була з м’якими боками й не дуже велика — і наповнив її своїм чистим спіднім одягом, чистим шкільним одягом і згорненими сорочками з пральні. Потім поклав туди картину, поверх неї — ще один шар одягу.

Я застебнув валізу на змійку — замка не було, але й валіза була матерчатою — і трохи постояв мовчки. Потім вийшов у коридор. Я почув, як висувають і засувають шухляди у спальні мами. Хихотіння.

— Тату, — голосно сказав я, — я піду вниз поговорити з Хосе.

Їхні голоси відразу замовкли.

— Іди, — почувся неприродно приязний голос батька з-поза зачинених дверей.

Я повернувся до своєї кімнати, взяв валізу й вийшов із квартири з нею, залишивши зовнішні двері трохи прочиненими, щоб мати можливість увійти до неї знову. Потім спустився на ліфті вниз, дивлячись у дзеркало, яке було перед моїм обличчям, і докладаючи всіх зусиль, щоб не думати про Ксандру в маминій спальні, яка нишпорить у її одязі. Чи зустрічався він із нею до того, як покинув нас? Невже йому не було бодай трохи гидко дозволяти цій жінці облапувати речі моєї матері?

Я прямував до парадних дверей, де чергував Хосе, коли почув голос:

— Зачекай секунду!

Обернувшись, я побачив Золотця, який вийшов зі складу.

— Тео, Господи, мені так шкода, — сказав він. Ми стояли, дивлячись один на одного, певний час, а потім імпульсивним і незграбним майже до кумедного рухом він обняв мене. — Мені так шкода, — повторив він, хитаючи головою. — Господи, як це могло статися? — Золотце після розлучення часто працював ночами й у вихідні, без рукавиць і з незапаленою сигаретою в руці він стояв перед дверима й дивився на вулицю. Моя мати іноді посилала мене вниз із кавою та пончиками для нього, коли на Різдво він був у вестибюлі сам-один, сидів о п’ятій ранку біля ялинки та свічника з запаленими свічками й розкладав уранішні газети, і вираз його обличчя нагадав мені ті мертві ранки у вихідні, його порожній погляд, його сіре й непевне обличчя, поки він не помічав мене й не всміхався своєю найкращою усмішкою, що промовляла: «Привіт, хлопче!»

— Я так багато думав про тебе й твою матір, — сказав він, витираючи піт з обличчя. — Ay bendito[52], я навіть не можу уявити, що ти тепер мусиш почувати.

— Атож, — сказав я, дивлячись убік, — мені дуже тяжко.

Це була та сама фраза, якою я відповідав людям, коли вони казали, як співчувають моєму горю. Мені доводилося говорити її так часто, що вона звучала в мене дуже легко й трохи фальшиво.

— Я радий, що ти до нас заглянув, — сказав Золотце. — Того ранку я тут чергував, пам’ятаєш? Просто навпроти цього місця.

— Звичайно, пам’ятаю, — сказав я, дивуючись його запитанню: невже він думає, що я міг забути?

— О Боже, — він затулив лоба долонею, погляд у нього був трохи дикий, ніби й сам він урятувався лише чудом, — я думаю про це щодня. Я досі бачу її обличчя, бачу, як вона сідає в таксі. Вона помахала мені рукою, така щаслива.

Він довірливо нахилився вперед.

— Коли до мене дійшла звістка, що вона загинула, — сказав він таким тоном, ніби повідомляв мені таємницю, — я зателефонував своїй колишній дружині, такий я був приголомшений.

Він відхилився назад, підняв брови й подивився на мене, ніби не сподівався, що я повірю йому. Битви Золотця з колишньою дружиною були епічними.

— Ми з нею майже не розмовляємо, — сказав він, — але кому я міг би про це розповісти? А розповісти мені хотілося. Тож я зателефонував їй і сказав: «Розо, ти мені не повіриш. Ми втратили таку чудову жінку з нашого будинку».

Хосе, побачивши мене, повернувся від парадних дверей, щоб приєднатися до нашої розмови, своєю особливою стрибучою ходою.

— Місіс Декер, — сказав він, хитаючи головою з такою любов’ю, ніби на світі ніколи не було кращої