Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Увага! — пролунало з поліцейського телефону. — Говорить криміналрат Горн. Усі поверхи вілли зайняті. Взято двох чоловік. Залишайтесь біля телефону, чекайте нових повідомлень.

Якобс ледве не вилаявся в трубку: його ніхто не сповістив, що поліція захопила віллу. Як швидко це сталося! Чи, може, ще спробувати викликати Шерца?

Та знову задеренчав дзвінок — другий телефон.

— Алло, шеф! Ідуть! Нас оточують! — У трубці чути було постріли, уривки слів, якісь нерозбірливі звуки. Якобс так і похолов: адже ці слова могла почути поліція в віллі. Та й взагалі усі ці телефони доводили його до нестями.

Після останнього тривожного повідомлення зв’язок з конторою, здавалося, перервався.

«Треба б подзвонити Джонні, — подумав Якобс, — спитати, чи він з усім впорався… та, мабуть, він давно вже пішов і телефон залило водою… хоч би двері там зачинили добре, бо…»

— Увага, увага! — почулося в трубці поліцейського телефону. — Говорить комісар Вольф. На другому поверсі вілли щойно виявлено потайний хід з драбиною…

Якобс помертвів, руки в нього затремтіли.

— В якій кімнаті? — спитав він і заплющив очі.

— У східній башті, — відповів комісар, який не міг знати, хто його питає. — Мабуть, бандити втекли цим ходом. Криміналрат Горн з двадцятьма чоловіками переслідує їх. На його думку, існує підземний зв’язок з конторою. Лишайтесь біля телефону, чекайте дальших повідомлень…

— Падло! — заревів Якобс. Він жбурнув трубку об стіну, скочив з місця і, схопивши стіл за дві ніжки, з дикою силою крутнув ним навколо себе. Всі телефони з гуркотом полетіли на підлогу. Секунд за п’ять він зупинився, майже заспокоєний, тільки широке, чисто виголене підборіддя ще злегка тремтіло. Безшумно, мов великий хижак, він пройшов у дальній куток кімнати, відкрив потайний люк і схилився до вузького темного колодязя. Звідти не долинало ані звука. «Прослизнути повз двадцятеро поліцаїв нема чого й думати, — вирішив він. — Хід завширшки всього метр, а подвір’я — п’ятдесят. Тут нічого роздумувати».

Якобс зірвався з місця, відчинив двері, пробрався через комірку, захаращену запасними частинами для автомашин, і швидко піднявся по сходах з підвалу. Як не дивно, він нітрохи не злякався, зустрівши двох поліцаїв.

— Унизу нема нікого, — сказав він і протиснувся мимо.

На першому поверсі все було перевернуто шкереберть. Лунали поодинокі постріли. На порозі троє поліцаїв в уніформі, стоячи навколішках, викручували руки одному з його вартових. Той виривався, репетуючи на все горло, і вони люто били його гумовими кийками, або, як їх офіційно називають, поліцейськими жезлами. Кілька шупо бігли на другий поверх; дехто поглядав на нього. Якобс підбадьорливо кивав усім. Костюм у нього не був ні надто гарний, ні поганий, щоб впадати у вічі. В такій великій операції всі учасники не можуть знати один одного. Все залежало від його поведінки.

Якобс підійшов до вікна, що виходило на задній двір, і вдав, ніби обшукує приміщення. Жалюзі, рами й шибки — все було побите й понівечене. З вікна було видно частину подвір’я. Крізь прозору завісу туману просвічувало оранжеве полум’я: очевидно, куля влучила в бочку з бензином. Це навело Якобса на непогану ідею. Він метнувся до дверей і зірвав з стіни вогнегасник. В цю мить у контору зайшов офіцер поліції з пістолетом у руках. Обличчя в нього було червоне, зрошене потом.

— Горить! — крикнув йому Якобс. — Дайте людей! — Він крутнувся і вискочив у вікно.

Ледве відчув він під ногами бетон подвір’я, як помчав з такою швидкістю, якої ніхто не міг би від нього сподіватись. До великого гаража було близько сотні метрів. Якобс задихався. Вогнегасник заважав йому, але так він увів в оману кількох поліцаїв, що інакше неодмінно затримали б його.

Біля гаража справді яскраво горіла бочка з бензином. Вона стояла в західному кутку подвір’я. Перед нею була канава, і стіна вогню, неначе потік лави, загородила шлях. Якобс оббіг цю стіну, мало не налетівши на якогось поліцая, що жваво розмахував руками, вскочив у гараж і кинувся до «крейслера». Це й була його мета, на нього покладав він — і не без підстав — свої надії.

Якобс сів у машину і натис стартер. «Ньюйоркер» стиха замурчав, як кішка біля теплої печі, і рушив з місця. Якобс вивів машину на подвір’я, досить повільно об’їхав вогненний потік і повів її вздовж гаражів східного ряду, повз контору. Все це забрало кілька секунд. Головний вхід загороджували дві поліцейські машини. У Якобса пересохло в роті. Він майже безшумно повернув понад бензоколонками до виїзних воріт. Поперек них стояв невеликий опель.

Якобс роздумував недовго. В такі моменти він умів блискавично приймати правильні рішення. Він дав задній хід. Сірий «крейслер» легко подався назад, як рись, що хоче взяти розгін перед вирішальним стрибком. Потім повільно ковзнув уперед. Машина слухалась найменшого руху Якобсової руки. Удар був легкий, майже беззвучний. Та ледве блискучий хромований буфер торкнувся кузова поліцейської машини, як Якобс до кінця натис педаль газу. «Ньюйоркер» тихо загарчав, дюйм за дюймом посуваючи опель убік.

Проїзд поступово розширювався, однак все ще був недостатньо широким. Якобс повторив маневр: він подав «крейслера» назад і знову переключив швидкість. Раптом пролунав крик. Пронизливо залився поліцейський свисток, і ззаду об кузов дзенькнула куля. Якобс злякався: у «крейслера» теж були гумові шини, і це, за висловом доктора Шерца, було його ахіллесовою п’ятою.

Якобс прищулив очі й утретє дав газ. Машина вагою мало не в дві тонни рвонулася вперед, ударила опель ще раз, з величезною силою відштовхнула його вбік і, зробивши крутий розворот вліво — аж шини завищали, — вилетіла на Потсдамське шосе. Обриси її розтанули в тумані.

16

— Мій батько познайомився з Якобсом у роки війни. Потім довгий час він про нього нічого не чув, аж поки близький друг батька, адвокат доктор Шерц, не звів їх знову три роки тому. Якобс якраз шукав людину, яка фінансувала б його гараж. Він купив ділянку землі, геть-чисто витратився й сів на мілину. Тоді, невдовзі після девальвації, дістати кредит в банку було не так легко. Здається, він пропонував досить високі проценти, але батько чомусь вагався.

— Чому ж?

— Він щось прочув про Якобса, що саме, я не знаю. Певно, Якобс не здавався йому солідною діловою людиною. Він так і не пройнявся до нього повним довір’ям, хоча Якобс завжди вчасно сплачував проценти. Час від часу в батька знов оживали сумніви. Одного разу він сам відвідав гараж і, повернувшись, сказав мені: «Обличчя кількох працівників мені не сподобались». Я вважала тоді,