Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

відіслати його з дому, якнайдалі від Чалмера. Відрахування зі школи тільки підкинуло дров у вогонь.

Офіцер-вербувальник похапцем проглянув папери Біллі й поставив декілька запитань, на більшість із яких відповіла Дороті.

— Чи страждали ви коли-небудь на психічні захворювання і чи лікувались в установах для душевнохворих?

— Ні, — відповів Томмі. — Особисто я — ні.

— Стривай-но, — втрутилась Дороті. — Ти ж провів три місяці у тому шпиталі в Колумбусі. За словами лікаря Брауна, в тебе був істеричний невроз.

Ручка вербувальника завмерла над аркушем. Він підвів очі від анкети і сказав:

— Ой, та я гадаю, що цього можна не записувати. Хіба знайдеться нині хтось, у кого все гаразд із нервами?

Томмі переможно зиркнув на Дороті.

Далі треба було скласти іспит на загальну ерудицію і розумовий розвиток. Аллен і Томмі проглянули запитання. Позаяк вони не стосувалися тем, у яких добре петрав Томмі, Аллен вирішив, що сам пройде цей тест. Але тут на сцену раптово вийшов Денні. Він втупився в аркуш, не знаючи, що з ним робити.

Спостерігач на іспиті помітив розгублений вираз юнака і прошепотів:

— Ну ж бо, синку, просто заштрихуй віконечка навпроти правильних відповідей.

Денні стенув плечима і почав навмання заштриховувати віконечка, навіть не читаючи запитань.

Іспит він склав.

Не минуло й тижня, як Аллен вирушив до військово-морського тренувального центру Ґрейт Лейкс, що в Іллінойсі, де його направили до сто дев’ятої роти двадцять першого батальйону для проходження базової підготовки.

Оскільки у школі Мілліган був кадетом Цивільного повітряного патруля, йому одразу присвоїли звання старшини. Під його командуванням було сто шістдесят юних новобранців, серед яких він підтримував сувору дисципліну.

Коли Аллен прочув, що рота, котра продемонструє найбільшу спритність у шістнадцятикрокових маніпуляціях зі зброєю, стане ротою почесної варти, вони з Томмі почали мізкувати, як би викроїти більше часу на підготовку своїх людей, скоротивши ранкові процедури.

— Викиньмо з розпорядку похід у душ, — запропонував Томмі.

— Це суперечить уставу, — відказав Аллен. — Вони зобов’язані приймати душ, навіть якщо не користуватимуться при цьому милом.

Томмі поворушив звивинами і винайшов конвеєрний метод миття в душі.

Наступного вечора Аллен провів інструктаж для підлеглих:

— Рушник скручуєте у джгут і тримаєте в лівій руці. Мило берете у праву. Душові розміщені у формі літери П, шістнадцять, дванадцять і ще шістнадцять. Температура води скрізь однакова, тож не буде такого, що тут вас ошпарить окропом, а там обіллє крижаною водою. Ваше завдання — не спиняючись іти крізь ряд душових і на ходу мити ліву половину тіла. Дійшовши до повороту, перекладаєте мило в іншу руку і решту душових проходите задки, миючи голову і праву половину тіла. До останньої душової дістанетесь уже скупаними й готовими витиратися.

Новобранці отетеріло дивились, як їхній старшина, не знімаючи мундира, демонструє техніку проходу душовими, засікаючи час.

— Уся процедура займає лише сорок п’ять секунд. Сто шістдесят чоловік повинні встигнути помитись і вдягнутись менш ніж за десять хвилин. Я хочу, щоб завтра вранці ми швидше за всіх упорались із рутиною. Ми станемо ротою почесної варти!

Наступного ранку рота Міллігана першою з’явилась на шикуванні. Аллен був дуже втішений, а Томмі сказав, що вже розробляє нові способи заощадити час. Міллігана нагородили медаллю «За відмінну службу».

Минуло два тижні, і все зійшло на пси. Аллен зателефонував додому і довідався, що Чалмер знову побив Дороті. Рейджен оскаженів, Артурові, як завжди, було байдуже, а найгірше ця звістка вплинула на Томмі, Денні й Аллена, в яких почалась депресія. І для них усіх знову настали буремні часи.

Шон взував черевики не на ту ногу і забував зав’язувати шнурки. Девід ходив нечупарою. Філіп усвідомлював, що він у війську, проте чхати на це хотів. Хлопці зі сто дев’ятої роти швидко збагнули, що з їхнім старшиною не все гаразд. Одного дня він міг бути зразковим командиром, а вже наступного — сидіти склавши руки і плескати язиком, у той час як поруч росла гора паперів, яким необхідно було дати раду.

Потім вони помітили, що старшина ходить уві сні. Коли йому про це розповіли, Томмі взяв за звичку прив’язувати себе вночі до ліжка. Кінець кінцем у Міллігана забрали командування ротою. Для Томмі це стало ударом.

Денні за першої-ліпшої нагоди відлежувався в лазареті. Артура вабила гематологічна лабораторія.

Одного дня штаб відрядив до Міллігана слідчого з перевіркою. Коли той прийшов, Філіп валявся на койці просто в мундирі, нап’явши білосніжного картуза на носаки черевиків, і розважався тим, що метав на відстань гральні карти.

— Що тут коїться? — суворо запитав капітан Саймонз.

— Встань, коли до тебе звертаються, юначе, — докинув його помічник.

— Ідіть під три чорти, — відповів Філіп.

— Я — капітан. Як ти смієш…

— Та хоч сам Ісус Христос, — урвав Філіп, — мені це до одного місця. Забирайся геть. Через тебе я не влучаю.

Коли викликали головного старшину Ренкіна, Філіп розмовляв із ним так само зухвало.

12 квітня 1972 року, через два тижні й чотири дні після того, як Томмі вступив до лав військово-морського флоту, Філіпа передали до рук Комісії з психологічного оцінювання військовослужбовців.

Його командир написав у доповідній таке: «Спочатку цей хлопець був у моїй роті старшиною, та потім зледачів і тільки те й робив, що прискіпувався до підлеглих. Коли я позбавив його повноважень, він почав що не день бігати до лазарету. Ситуація дедалі погіршувалась. Він постійно знаходив якісь виправдання, щоб не ходити на заняття. Тепер хлопець суттєво відстає в підготовці від решти роти і геть пустився берега. За ним потрібен пильний нагляд».

Психіатр поговорив із Девідом, котрий не розумів, чого від нього хочуть. У штабі перевірили отриману з Огайо документацію на Міллігана і виявили, що той лікувався у психіатричному шпиталі, про що збрехав, заповнюючи анкету під час вербування. У звіті флотського психіатра писалося: «Йому бракує зрілості та врівноваженості, котрі є необхідною запорукою для служби на флоті. Рекомендується його комісувати через психологічну непридатність».

1 травня, через місяць і один день після вступу до військово-морських сил, Вільяма Стенлі Міллігана комісували з доброю характеристикою.

Йому виплатили вихідну допомогу і вручили квиток на літак до Колумбуса. Однак, прямуючи з бази Ґрейт Лейкс до чиказького аеропорту О’Хара, Філіп познайомився з двома новобранцями, котрі отримали відпустку і саме їхали додому, до Нью-Йорка. Замість скористатися своїм авіаквитком Філіп сів разом із ними на автобус. Він хотів побачити Нью-Йорк — своє рідне місто, у якому він, утім, іще ніколи не бував.

(2)

На нью-йоркському автовокзалі Філіп попрощався з супутниками, закинув на