Джон Грін - Паперові міста

— Звик. Мені навіть почало там подобатися. Я провів там ніч, коли всі були на балу.

— Фантастика, — посміхається вона. — Я так і думала, що рано чи пізно тобі сподобається. Мені в Оспрі жодного разу не було нудно, але це тому, що завжди приходила пора повертатися додому. А тут я занудьгувала. Тут нема чого робити, і я так багато читаю! А ще нервую, я ж тут нікого не знаю. Я чекала, що самотність і нерви змусять мене повернутися. Аж ні: це єдине, чого я зробити не можу, К.

Я киваю. Це я розумію. Але я все ж таки роблю ще одну спробу.

— А що потім? Коли скінчиться літо? Як же коледж? І вся решта життя?

— А що? — знизує Марго плечима.

— Ти не хвилюється про, ну, майбутнє?

— «Майбутнє — це безліч нині», — каже вона. На це мені заперечити нема чого, я просто перетравлюю думку, а Марго провадить: — Це Емілі Дікінсон. Я ж кажу, я багато читаю.

Я думаю, що майбутнє заслуговує віри в нього. Але з Емілі Дікінсон сперечатися складно. Марго підводиться, завдає рюкзак на плече, простягає мені руку:

— Прогуляймося.

Коли ми виходимо надвір, вона просить у мене телефон. Набирає номер, я хочу відійти, щоб дати їй поговорити, але вона хапає мене за руку і не відпускає. Ми разом ідемо в поле, вона розмовляє з батьками.

— Привіт, це Марго… Я в Аґлое, штат Нью-Йорк, з Квентином… Е-е-е… ні, мамо, просто думаю, як тобі відповісти по-чесному… Мамо, годі… Не знаю, мамо… Я вирішила поїхати у вигадане місто. Ось що сталося… Не думаю, що повернуся… Можна з Руті поговорити?.. Привіт, сестричко… Так, але я перша тебе полюбила… Так, вибач. Це була помилка. Я думала… Не знаю, про що я думала, Руті, але це точно була помилка, і тепер я дзвонитиму. Мамі, може, й ні, а тобі — так… По середах?.. По середах ти зайнята. Гм. О’кей. А який день тебе влаштує?.. Тоді вівторок… Ага, щовівторка… Ага, і цього вівторка теж, — Марго міцно заплющує очі, зціплює зуби. — О’кей, Руті, передай трубку назад мамі, гаразд?.. Мамо, я тебе люблю. Все буде добре. Точно тобі кажу… Ага, о’кей, і ти теж. Бувай.

Вона зупиняється, згортає мій телефон-книжечку, але не віддає. Стискає його так міцно, що кінчики пальців рожевіють, а потім впускає його на землю. Верещить — недовго, але дуже голосно, — і коли вереск завмирає, я вперше усвідомлюю, наскільки в Аґлое тихо.

— Вона думає, що я зобов’язана їй догоджати і що в мене не може бути ніяких своїх бажань, а коли я не догоджаю — мене викидають. Вона замки змінила. Це перше, що вона мені сказала. Господи Ісусе!

— Співчуваю, — кажу я, розсуваючи високу жовто-зелену траву. — Але з сестрою ти була рада поговорити?

— Так, вона класна. Знаєш, я зла на себе, що не подзвонила їй раніше.

— Авжеж, — погоджуюся я. Марго грайливо мене підштовхує.

— Ти повинен мене тішити, а не засмучувати! — каже вона. — Це ж твоя робота!

— Я й не знав, що моя робота — вам догоджати, пані Шпігельман.

— О-о-о, — сміється вона, — це так маму звати. Який удар! Але так і є… Ну, розкажи мені і про себе. Якщо Бен з Лейсі зустрічаються, у вас там, напевно, щоночі оргії з дівчатками з підтанцьовки?

Ми повільно йдемо нерівним полем. Спершу воно не здається мені великим, але ми йдемо і йдемо, а дерева на обрії не наближаються. Я розповідаю про те, як ми втекли з вручення атестатів, як неймовірно закрутився наш Дрейдел. Про бал, про те, як Лейсі посварилася з Беккою, як я ночував у Оспрі.

— В ту ніч я остаточно переконався, що ти там була, — кажу я. — Ковдра зберегла твій запах.

Її рука торкається моєї долоні, й я хапаю її, бо відчуваю, що руйнувати вже майже нічого. Марго дивиться на мене.

— Я повинна була виїхати. Я дарма тебе перелякала, це безглуздо вийшло, слід було все трохи краще спланувати. Але я справді повинна була виїхати. Розумієш?

— Так, — відповідаю я. — Але гадаю, що тепер ти можеш повернутися. Серйозно.

— Ні, не розумієш, — заперечує Марго, і вона має рацію. Це написано на моєму обличчі: я не можу стати нею, а вона не може стати мною. Може, у Вітмена і був такий дар, але в мене його немає. Мені доводиться питати у пораненого, де болить, бо сам я не можу стати цим пораненим. Єдиний поранений, яким я можу бути, це я сам.

Притоптую траву і сідаю. Марго вкладається поруч зі мною, підставивши під голову наплічник. Тоді я теж лягаю. Вона дістає з наплічника кілька книжок і дає мені — щоб і в мене була подушка. «Вибране» Емілі Дікінсон і «Листя трави».

— У мене було два примірники, — пояснює вона з усмішкою.

— Поема до біса чудова, — кажу я. — Кращої ти і вибрати не могла.

— Насправді я того ранку робила все, скоряючись якомусь імпульсу. Згадала рядки про двері й вирішила, що пасують вони ідеально. Але, приїхавши сюди, я її перечитала. Ми її проходили давно, на англійській, і мені сподобалося. Я багато віршів читала. Намагалася зрозуміти, що саме в тобі мене в ту ніч так здивувало? Довгий час я думала: те, що ти цитуєш Еліота.

— А насправді,— кажу я, — тебе вразив розмір моїх біцепсів і те, як граційно я вилазив з вікна.

Марго посміхається.

— Замовкни і дай мені зробити комплімент як слід. Справа не у віршах і не в біцепсах. Мене здивувало, що, попри все твоє хвилювання, ти дійсно виявився схожим на того Квентина з моєї дитячої повісті. Розумієш, я пишу свої плани згори цього тексту вже кілька років, і щоразу я перечитувала сторінку, перш ніж її списати, і над кожною сторінкою реготала — ти не ображайся, але я думала: «Господи, невже я вважала Квентина Джейкобсена таким спокусливим мачо, таки відданим борцем за справедливість?» А потім… розумієш, ти в якомусь сенсі таким і виявився.

Я міг би перевернутися набік, і вона б теж лягла до мене обличчям. І ми б поцілувалися. Але навіщо зараз її цілувати? Це ні до чого не призведе. І ми так і лежимо, задивившись у безхмарне небо.

— Нічого не буває так, як ти уявляєш, — каже Марго.

Небо схоже на сучасну монохромну картину, мене затягує ілюзія його глибини, воно робить мене