Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

хартія конгресу). Моя роль як безстороннього спостерігача невдовзі провалилася: я походжав довкола й робив нотатки, не втручаючись у хід подій, аж поки один із глухих студентів не схопив мене за руку й знаками не показав: «Ну ж бо, ти на нашому боці!». Отак я долучився до студентів — понад двох тисяч — у їхній протестній ході. Огляд, який я написав про це для «Нью-Йорк рев’ю оф букс», був моїм першим «репортажем».

За пропозицією Стена Гольвіца з видавництва Каліфорнійського університету (воно опублікувало «Мігрень» у Сполучених Штатах) з двох моїх нарисів про глухих могла вийти хороша книга. Мені ця ідея припала до душі, але я вважав, що маю написати кілька абзаців, що слугували б своєрідним мостом між двома частинами — щось про загальні засади мови й нервової системи. Я й гадки не мав, що ці «кілька абзаців» стануть найбільшою частиною книги, яка зрештою отримає назву «Зримі голоси».

Коли у травні 1984 року «Нога як точка опори» вийшла друком в Англії, вона отримала чимало схвальних рецензій, потьмарених, однак, у моїй свідомості одним надзвичайно критичним відгуком поета Джеймса Фентона. Ця рецензія дуже мене засмутила й на три місяці занурила у депресію.

Проте коли пізніше того ж року побачило світ американське видання, мене привела у захват прекрасна доброзичлива рецензія у «Нью-Йорк рев’ю оф букс», рецензія, яка настільки окрилила мене, підбадьорила і сповнила наснаги, що призвела до прориву у роботі над книгою — за кілька тижнів я написав дванадцять історій на завершення книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха».

Рецензія належала перу Джерома Брунера,[263] легендарної постаті, яка стояла біля витоків когнітивної революції в психології у 1950-ті роки. Тоді домінувала підтримувана Б. Ф. Скіннером[264] ідея біхевіоризму; увагу звертали лише на стимул і реакцію — видимі, публічні вияви поведінки. Жодним чином не бралися до уваги внутрішні процеси, те, що могло відбуватися між стимулом і реакцією. Для Скіннера заледве існувало поняття «розуму», але саме його Брунер із колегами мали намір відродити.

Брунер близько товаришував із Лурією, вони мали чимало спільних інтелектуальних інтересів. В автобіографії «У пошуках розуму» Брунер змальовує свою зустріч із Лурією в Росії у 1950-ті роки. Він писав: «Я якнайгарячіше відгукнувся на погляд Лурії щодо ролі мови в ранньому розвитку. Так само, як і щодо інших його захоплень».

Як і Лурія, Брунер відстоював думку, що спостерігати за дітьми, які опановують мову, потрібно не в лабораторних умовах, а в їхньому звичному оточенні. У праці «Розмова дитини» він значною мірою розширив і збагатив наші уявлення про те, як людина опановує мову.

У 1960-ті роки, услід за революційними працями Ноама Хомського,[265] в лінгвістиці почали цікавитися синтаксисом. Хомський стверджував, що в мозку міститься вроджений «механізм опанування мови». Таке розуміння, згідно з яким мозок мав вроджену здатність до опанування мови своїми силами, не враховувало її суспільних витоків і основоположної функції, якою є спілкування. Брунер переконував, що граматику не можна відмежувати від значення чи комунікативного наміру. На його думку, синтаксис, семантика й прагматика мови невіддільні одне від одного.

До того ж, саме праця Брунера спонукала мене задуматися про мову не лише в лінгвістичному, але й у суспільному вимірі, а це було вкрай важливо для мого розуміння мови жестів і культури глухих.

Джері був хорошим другом і — на тому чи на іншому рівні — свого роду провідником та наставником. Здавалося, його допитливість і обізнаність не мають меж. Його розум глибокий та різнобічний — чи не найглибший серед усіх, на кого мені доводилося натрапляти, він надзвичайно ерудований, проте безупинно піддає цю ерудованість сумніву й перевірці. (Бувало, він раптово спинявся посеред речення і говорив: «Я більше не йму віри тому, що щойно збирався сказати».) Здається, що в дев’яносто дев’ять його видатні здібності не послабилися.

* * *

Попри те, що я спостерігав втрату мови — різні форми афазії — у своїх пацієнтів, утім був дуже безграмотний у тому, що стосується розвитку мови у дітей. У прекрасному «Біографічному нарисі однієї дитини» Дарвін описав розвиток мови й мислення (цією дитиною був його син-первісток), але я не мав власних дітей, щоб простежити це самому, а жоден із нас не має власних спогадів про той критично важливий період на другому чи третьому році життя, коли людина опановує мову. Я мав довідатися більше.

Однією з моїх найближчих подруг у Коледжі Ейнштейна була Ізабель Рапен, невролог-педіатр зі Швейцарії, найбільше зацікавлення для якої становили нейродегенеративні й пов’язані із неврологічним розвитком розлади в дітей. Тоді ця тема була цікавою і для мене; я написав статтю про «губчату дегенерацію» (хворобу Канавана) в однояйцевих близнюків.

Раз на тиждень кафедра невропатології влаштовувала розтин мозку, і під час одного з них, невдовзі після початку дослідницької роботи у Коледжі Ейнштейна, я зустрів Ізабель.[266] Ми утворили неочікувану пару — Ізабель, пильна й скрупульозна у своїх міркуваннях, і я, недбалий, квапливий, сповнений дивних асоціацій і розумових манівців, — проте ми одразу знайшли спільну мову й досі лишаємося близькими друзями.

Ізабель ніколи не дозволяла мені, так само як і собі, оперувати розпливчастими, перебільшеними чи непідтвердженими даними. «Надай мені докази», — завжди говорить вона. У такий спосіб вона є моєю науковою совістю, вона врятувала мене від чималого числа незручних грубих помилок. Проте якщо Ізабель відчуває, що я стою на твердому ґрунті, вона наполягає, щоб я просто і зрозуміло публікував те, що мені вдалося помітити — так, щоб його можна було належним чином обміркувати й обговорити, — таким чином, вона стояла за багатьма моїми книгами й статтями.

Я часто приїжджав на мотоциклі до її котеджу на березі Гудзонової затоки і ставав частиною родини Ізабель, Гарольда і чотирьох їхніх дітей. Я, бувало, проводив вихідні за розмовами з Ізабель і Гарольдом, час від часу катаючи дітей на мотоциклі чи купаючись із ними в річці. Влітку 1977 року я ввесь місяць жив у них у коморі, працюючи над некрологом про Лурію.[267]

Кілька років тому, коли я почав задумуватися і читати про глухоту й мову жестів, ми з Ізабель провели насичений триденний вікенд, і вона витратила не одну годину, розповідаючи про мову жестів і особливу культуру глухих, яку вона досліджувала багато років, працюючи з глухими дітьми.

Вона втовкмачувала мені те, про що писав Виготський, наставник Лурії:

Якщо сліпа чи глуха дитина досягає того ж рівня розвитку, що й дитина нормальна