Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

дракона. Лише пан Лаврін і його джура були поблизу. Лицар звів меча для удару, зціпив зуби і – побачив своє відображення в оці дракона. Вимучене походами й боями, пооране зморшками обличчя дивилося на нього. І так виглядає жених прекрасної Настасії?

– Коліть, пане! – кричав джура і вже сам, націливши списа, мчав щодуху до того дзеркального озерця, з якого прозирав смуток і розпач.

Рука з мечем стриміла в повітрі, хмари пропливали над нею, і грало проміння на блискучому лезі.

– Ру-ба-а-ай!!! – кричала юрба, а князь аж на ноги зірвався й теж щось кричав, а земля гуділа від двох сотень копит і стогнала, як жінка при пологах.

І знову дракон одвів голову.

«Яка сила не дає мені заколоти його? – не міг опам’ятатися лицар, опускаючи меча. – Я, той, хто ніколи не відчував жалості у бою, рубав сарацинські голови, наче капусту, розм’як, мов баба, перед оком цього чудовиська. Це вже старість підступає до горла. На біса я в це вв’язався? Навіщо мені князівна, котра ніколи мене не любитиме? Навіщо мені цей наївний дракон, який боронить перед лицарями свого живота, а мені підставляє око, вразити яке може дитина? Що він мені злого вчинив? Оно жива й здорова Настасія виходить з печери, оно пан Чурило із джурою вже мчать до неї. Все. Князівна врятована. Лишається тільки вбити змія, який не робив їй нічого поганого. А ця купа кісток і черепів біля печери і справді далеко не цьогорічна».

Дракон знову заревів, ще й стовп сліпучого жовтогарячого полум’я в небо випустив. Зграя підгорілого вороння посипалася на голови лицарям.

«Треба їх відлякати, а то вже черево пече від тих ран. Вони мене скорше заморять, ніж цей зі стяжкою… І цього разу не вбив. Я мусив одвести голову, інакше б той молодий загнав мені списа в око. Чому він зволікає? Що він вичитує щоразу в моєму оці? Один помах мечем – і все. А князь аж на ноги зірвався – так прагне моєї смерті? Я не винен, ви ж бачите, ваша світлість, що я не винен. Я роблю все, як домовлено. Що на душі в цього лицаря? Невже милосердя? Тоді це такий самий виродок, як і я. Ото клопіт на мою голову. Ну, як і цього разу він не зарубає мене, то Бог свідок, я не зламав слова. Піду назад у печеру та й подрімаю, вимучила мене оця турнія, хай вона сказиться. Куди вже далі? Ото причепи – так попід живота й тнуть! А якби я метлянув хвостом, що тоді? Розлетілися б ви, як горобчики. Та мені вас потоптати, як двічі свиснути. Копошаться… черви… черви і є. Істинно: «Розколеться золота чаша, і розіб’ється глечик біля джерела, і зламається корба в колодязі. І тлін повернеться в землю, якою він був, і повернеться подих до Бога, який його дав. Суєта суєт – усе суєта». І ще: «Згадай, що легіт – життя моє, вже не бачити щастя очам моїм! Хто бачить мене, більше мене не побачить: воззрять твої очі, а мене – нема. Рідіє хмарина, щезає вона: так і той, хто на діл зійшов, не поверне назад. В дім свій не верне він, і місце його не згада про нього… Нехай согрішив я – та чим провинився перед Тобою? Навіщо поставив мене, мов ціль для стріл, і сам для себе я став тягарем? Чому Ти не відпустиш мого гріха і не глянеш повз провину мою? Адже нині у тлін я лягаю: будеш мене шукати, а мене – нема…»

Голова його низько опустилася, і лицар з голубою стяжкою знову зняв меча.

«Тепер рубатиме. Прощавайте, князю!»

– Коліть, пане!

– Руба-а-ай!!!

«Чом же меч цей повис у повітрі? Чому не спаде громовицею? Карай мене, Господи, я весь перед тобою, непослушне твоє сотворіння, що зневажило твою волю. Карай, нехай буду покараним, і хай діється воля твоя! Ось око моє розкрите на всі сторони світу – пусти в нього стрілу свою, хай уп’юся я кров’ю, бо така спокута моя і роптати не буду. Дерево, помираючи, і то має надію – паростки випустить, оживе в паростках. Зерно падає в землю і стає зерном. А мені в тлін одійти, одійти без надії, без сліду, мов і не було ніколи. Втопчи мене в глину, бо з глини єство моє. Дай відчути силу твою, якщо своєї мені забракло. Дай відчути гніву твого, коли свого не маю. Пошли смерть тому, хто сам не посилав її. Принеси в дар муку тому, хто її нікому не роздаровував. Бо ти справедливий і любиш свої сотворіння. Дай же впитися справедливістю! Я, виродок на оцій землі, непослушне сім’я твоє, прошу в тебе останньої ласки, щоби ближній мій не увірився в слові моїм, щоб не сказав: «Не вартий довіри він». Я, що любив життя, а тепер молю смерті, я, що оспівував тебе, а тепер приношу тобі свою непокірну голову, – яви мені знак, що став я на шлях справедливості! Бачиш – стою перед моїм ворогом безборонний, мов на долоні…»

– Руба-а-ай!!!

І лицар, заплющившись, навідліг рубає мечем у те око, в якому він наче у дзеркалі, та в цю мить налітає джура, бо терпець йому увірвався, і спис його з розгону впивається, мов жало оси, а голова драконова сіпається, і меч пролітає повз око, опускається на спис і перерубує його.

Дракон важко падає, голова його гупає об землю, і чи то причулося лицарю, чи й справді долинуло:

– Дякую.

Увесь натовп, який був, посипався з гори, князь, мов дитина, підстрибуючи, погнав щодуху й собі. Лицарі з’юрмилися біля голови дракона і навперебій пояснювали одне одному, як усе відбулось. Ошелешений джура весь час смикав свого пана за рукав і бубонів:

– Я не хотів… ви зволікали… а я… списом…

– Все гаразд, – одмахувався пан Лаврін. – Може, воно й на краще.

– Ви не ображені?

– Та ні. Дай спокій.

– Не може бути! – Джура і сміявся, і плакав, усе ще не випускаючи з руки уламок списа.

Надбіг князь.

– Молодець! Я знав, що ви! Герой!

– Та це не він! – почулося несподівано.

Князь отерп…

– Не він? Я ж сам… як він мечем… А хто?

– Ось, джура. Та покажись ти!

Князь глянув на хлопця, потім на спис, що стримів з драконового ока, і все зрозумів.

2

Три дні і три ночі гуляв Люботин, славлячи героя, переможця дракона, лилося вино і пиво ріками, шипів і пінився