Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

ЕПІЗОД 45

Від Захара

По ночах у лікарняних палатах хворі перемовляються про смерть. Ох, скільки прекрасних історій можна тут почути, поки ти мучишся від болю. Я намагаюсь розплющити очі, щоб подивитися, второпати хоч щось. Хто я? Де я? Як тут опинився? Але не можу підняти повіки.

— Тихо, тихо, Захар. Все гаразд — я поруч, — тихо промовляє жіночий голос і рука гладить мене по голові.

— Де я? — шепочу пересохлими губами.

— У лікарні. Ти ж це давно зрозумів.

— А це справді лікарня? Може, мені лише здається? Галюцинації.

— Все, що ти бачив — це реальність. Все це дійсність.

— Чому я там? Для чого це все?

— Для того, щоб усвідомити зв'язок. Зв'язок всіх поколінь, всіх життів. Люди знехтували відповідальністю за скоєне. Вони стали легковажні. Вони занадто довго були царями звірів, весь час лише споживали те, що дарувала їм планета. Зараз це веде їх до кінця існування. Захар, вся цивілізація людей скоро зникне із поверхні Землі.

Я важко зітхнув:

— Дай мені води...

— Ха! Ти уже вдруге мене це просиш. Це так мило, мій любий. Хто тобі ще подасть воду на старості? Ми з тобою немов маленька сім'я. Пам'ятаєш, Місті?

Вона подає мені склянку та нахиляє мою голову. Я спрагло ковтаю воду.

— Я пам'ятаю всі твої... перевтілення.

— От і чудово. Шкода, ми зробили мало фото із тих прекрасних часів. Адже тепер вони здаються тобі просто веселою прогулянкою, у порівнянні із сучасністю. Правда?

Правда Калі. Я це уже усвідомив.

— Ну, добре, людству кінець. Але що я можу вдіяти? — промовляю.

— Україна. Тут зараз вирішується майбутнє. Підводься.

— Що??

— Вставай.

Вона раптом почала мене піднімати. Я відчув, як моє кволе тіло не слухається жодних команд. Цікаво, які у мене поранення?

— Ти не могла би мене просто взяти на руки?

— Не цього разу. Щось і ти маєш зробити.

Я почав підводитись. Руки та ноги були на місці. Мені нарешті вдалось розплющити очі, і я побачив величезну палату на десяток ліжок. Вікна були чорні від ночі, а попід стінами тьмяно світили дві лампи. Ідеальна обстава, щоб здохнути.

Біля мене сиділа Калі у медичному халаті.

— Калі, мені здається я й так багато що роблю.

— Не пхинькай. Як тобі мій новий «прикид»?

— Колосальний.

Одним зусиллям я звівся на ноги. Всі у палаті поглянули на мене, мов на мерця, котрий раптом встав із могили. Але промовчали. Розмови про смерть враз вщухли.

— Пішли, — промовила богиня.

Вона взяла мене попід руку, і ми пошкандибали до виходу.

— Гей! А ви куди? — запитав хтось із мороку кімнати.

— Він іде на поправку, — запевнила Калі, і ми закрили за собою двері.

У коридорі було не менш темно та ще й холодно, як у підвалі.

— Це русизм. “Іти на поправку”.

— Росіянізм, письменнику! — вона поплескала мене по спині сильною рукою. — Просто гарно пасувало до ситуації. Чувак, який уже кілька разів за останній час помер — іде на поправку.

Я засміявся, і відчув біль у ребрах. Схоже, вони були зламані. Ми кульгали по коридору у невідомому напрямку.

— Захар, знаєш у чому парадокс війни?

— Ні.

— У тому, що ніколи, ні за яких обставин в Україні би не було такого національного піднесення, як у результаті цієї війни. Ніколи би стільки людей не почало врешті говорити українською. Ніколи стільки людей не усвідомили би себе частиною українського народу. А скільки героїзму змогло з'явитись завдяки цій війні!

Ми чимчикували коридором, і я знову відчував, як тіло моє наливається енергією і силою. Уже за хвилину я зміг упевнено йти сам. Ноги працювали, як стрілки годинника. Тік-так, крок за кроком. Я провів руками по обличчю — жодних порізів чи, тим паче, відсутності очей. Молодий і здоровий, як до війни.

— Невже людям потрібна війна, смерть і убивство, щоб зрозуміти, хто вони? Щоб почати робити правильні речі. Щоб усвідомити себе частиною у ланцюжку... Але навіть тепер нічого не станеться так швидко. Попереду довгі роки занепаду та жахливих наслідків війни. Хоча ні, чекай, попереду апокаліпсис. Просто, ми з тобою оптимісти, правда?

— Аякже.

Я був як нова копійка. Повний сил і незрозумілої рішучості. Ми пройшли крізь широкі двері і опинилися надворі. Вуличних ліхтар взяв нас у коло свого світла. Одразу, за кілька метрів від нас на дорозі, стояло червоне Porsche 911.

Ми спинились, переглянулись.

— Це наша? — запитав я.

— Ага.

— Любиш ти...

— Що Захар? — Калі лукаво примружилась. — Ти йдеш на поправку?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍