Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

І тільки тоді я згадала, що тут взагалі відбувається. Варто було чужому голосу пролунати за спиною, як щось змінилося. Мене наче силою висмикнуло з якогось марення.

Марення? Ті трави та їхній вплив на мене? Можливо… Інакше я ніяк не можу пояснити те, що мені щойно почулося.

Я ще трохи потримала долоню на морді коня і повернулася обличчям до лордів.

Батько виглядав похмуріше, за грозову хмару. Інші ж лорди… інші лорди дивилися на Буревія з побоюванням. І тільки Крістіан посміхався. А от його батько… Мені не вдалося зрозуміти, про що він міркує. Бо обличчя старшого лорда Шерве не зображало жодної емоції.

— Це мій кінь, — промовила я, поглянувши на купців. — Мій батько, звісно, може це заперечити. Та ви самі все бачили. Якщо бажаєте спробувати з ним вдачі — прошу, підходьте. Однак я не надаю вам жодних гарантій.

Бажаючих не виявилося. А посмішка на вустах Крістіана стала ще ширше.

На тому торги закінчилися. Буревій залишався. А от з Бурулькою я мала попрощатися. 

— Вона все ще ваша, Емілі, — промовив Крістіан, коли я зупинилася біля самої слухняної й самої доброї кобили, яку зустрічала. 

Простягнула до неї руку і відчула м’який ніс, що тикається в долоню.

— Я викуплю її у вас, лорде Шерве, — пообіцяла я, поглянувши на чоловіка. — І заплачу за кожен день, який вона проведе у ваших стайнях. Я даю слово.

— Емілі, — він насупив темні брови, — це не має сенсу. Як я вже сказав…

— Ви багато чого сказали, Крістіане, — я струснула головою, поглянувши на нього. — Сьогодні ви мені допомогли, я не можу це знецінювати. Я дуже вдячна. Та ви зникли після того, що сказали мені на прогулянці. Після того, як я відповіла вам. Ви не з’явилися на заході короля, хоча до цього не пропускали жодного. Ви мене уникали?

Крістіан примружився, нахилив голову, роздивляючись моє обличчя:

— Жоден лорд не зізнається у тому, що злякався. І я не буду. 

— Це вже зізнання, — помітила я, скинувши брови.

А він посміхнувся:

— Так і є. Ви мене вловили на цьому, леді Браер.

— Настільки, що можу чекати на пояснення? — вточнила я, звузивши очі.

— Настільки, що я можу сказати лише одне — я не просто уникав вас, Емілі. Зараз я намагаюся зробити дещо таке, що може змінити багато доль. І нехай це звучить надто зухвало, я розумію, що кажу. Якщо мені все вдасться… Якщо…

— Емілі! — голос батька вдарив батогом по спині. Я здригнулася й озирнулася.

Лорд Браер стояв надто близько, пропалював поглядом Крістіана і мене.

— Що таке, батьку? — я скинула підборіддя, поглянувши на нього.

— Вертайся в дім. Негайно.

— Я не закінчила бесіду. Це буде образливо для мого співрозмовника. Може бажаєте долучитися до розмови, батьку?

Я бачила ті червоні плями, які знову почали вкривати його худе довге обличчя. І розуміла, що граю з полум’ям. Однак перемога у долі Буревія запаморочила мені голову. І зараз я мала хоробрість так йому відповісти.

— В дім, — тремтячим від люті голосом повторив він.

Не знаю чому, але я чекала, що Крістіан щось скаже. Заступиться. Однак минали миттєвості, а нічого не відбувалося.

— Лорде Шерве, — я кивнула йому, — я маю йти.

— Ще побачимося, леді Браер, — чемно відгукнувся він так само схиливши голову. 

А я ще раз подивилася на Буревія, якого повернули до коней родини, і поквапилася у будинок. В очікуванні на новий вибух люті голови дому.

***

Ардашта — столиця Ретільванії.

Темна невелика карета повільно повзла вузькими боковими вуличками столиці. У середині знаходилося двійко чоловіків. Вони дивилися у різні вікна, не звертаючи один на одного уваги. 

Та з кожною миттю напруга усередині карети ставала дедалі відчутнішою.

— Ти надто нестриманий, — голос старшого лорда пролунав з докором.

— Я сам несу відповідальність за свої дії та рішення, — холодно відгукнувся той, що був молодше. — Я знаю, що роблю.

— Ні, не знаєш, — старший нарешті відвернувся від вікна і поглянув на того, кого кликав своїм сином. — Та я розумію тебе. Я був трохи старшим за тебе, коли зустрів жінку, яка полонила моє серце. Одним поглядом, одним рухом. Мені вистачило всього миті, щоб закохатися. 

— І що ти зробив? — Крістіан повернувся до співрозмовника. — Як ти показав їй свої почуття?

— Ніяк, — чесно відповів той. — Вона дізналася про мої почуття набагато пізніше. Коли її доля вже була визначена. Коли їй загрожувало вже набагато менше небезпек. Коли вона сама могла керувати своїм життям.

— Ти запізнився, — звузивши очі, промовив той. — Якби ти вчинив інакше, доля твоєї коханої могла скластися краще. Вона б не пізнала горя та втрат, які її спіткали. 

— І не отримала б багато того, чого б я не зміг їй дати, — хитнув головою чоловік, якого всі знали, як Браяна Шерве. — Я не міг їй тоді дати всього, на що вона заслуговує. Як і ти не можеш дати цього леді Браер. Тобі варто припинити ці зустрічі, якщо не хочеш розбити і їй, і собі серце. У вас нічого не вийде. Ти маєш це розуміти.