Стефані Гарбер - Каравал

Скарлет задихалась від ридань. Вона втратила їх обох. Плакала, аж пекло в грудях.

Граф підійшов ближче, ніби хотів утішити.

— Не підходьте! — Скарлет простягнула тремтячу руку, — будь ласка, — напад ядухи не дав більше й слова мовити. Вона не витримала б зараз утішних слів, а надто вже від графа.

— Скарлет, — окликнув її батько. Він підійшов, а граф тим часом відступив назад. Батько ледь волочив ноги. Згорблений, ніби до спини прив’язали невидиму гирю. Вперше Скарлет побачила не чудовисько, а розбитого горем старого. Волосся його посивіло, а очі налилися кров’ю. Дракон без вогню зі зламаними крилами. — Прости мені...

— Ні, — урвала Скарлет. Він заслужив на це. — Я не хочу тебе більше бачити. Я не хочу більше чути твій голос. І я не хочу полегшувати твою совість цими вибаченнями. Це ти усе заварив. Ти привів її сюди.

— Я лише намагався захистити вас, — губернатор Драґна роздув ніздрі. Його крила, можливо, зламались, проте полум’я лишилось. — Якби ж ти слухала мене, а не була таким неслухняним, невдячним, безсовісним створінням...

— Пане! — Джован, появу котрої Скарлет не помітила, стояла перед губернатором Драґна. — Мені здається ви сказали...

— Геть звідси, — батько дав Джован ляпаса.

— Не чіпай її, — в один голос вигукнули Скарлет і Легенда. Легенда стрілою підбіг до губернатора, на блідому обличчі палали гнівом темні очі. — Ви більше не знущатиметеся над моїми акторами.

— І що ж ти зробиш? — гаркнув губернатор Драґна. — Мені відомі правила. Я знаю, ти не можеш мені зашкодити поки гра триває.

— В такому разі, вам відомо, що гра закінчується на світанку. А він наближається ой як стрімко. Щойно це станеться, мене більше ці правила ні до чого не зобов’язують, — вишкірився Легенда. — А оскільки ви бачили моє справжнє обличчя, то я маю всі підстави позбавити вас життя.

Легенда змахнув рукою — і кожен свічник, кожна чаша з полум’ям на балконі засяяли яскравіше, відкидаючи диявольський червоний відблиск на обсидіанову підлогу.

Губернатор Драґна зблід.

— Я, можливо, не дбав про вашу дочку, — промовив Легенда, — але дбаю про своїх артистів. Мені відомо, що ви накоїли.

— Про що він? — запитала Скарлет.

— Не зважай, — відказав губернатор.

— Ваш батько думав, що може мене вбити, — вів Легенда. — Губернатор помилився, повіривши, що Данте — магістр Каравалу, і натомість забрав його життя.

— Ти убив Данте? — Скарлет налякано поглянула на батька.

Навіть графа, котрий стояв осторонь, це приголомшило.

— Я лише намагався тебе захистити, — важко дихав губернатор Драґна.

— Можливо, вам варто було подумати про власний захист, — сказав Легенда. — На вашому місці, губернаторе, я б зникнув цієї ж миті і більше ніколи не повертався сюди. Наступного разу вам це не минеться.

Аж тут став виправдовуватися граф:

— Я не маю жодного стосунку до вбивств. Я прибув сюди лише заради неї, — і зиркнув на Скарлет. Він замовк, але його губи вигнулись, оголивши бездоганні білі зуби. Точнісінько так само, як він дивився на неї під час їхньої першої зустрічі. Так, ніби гра між ними тільки починалась, і це його неабияк тішило. У Скарлет склалось враження, що хоча граф Ніколас Д’Арсі збирався втекти, її він не збирається випускати з поля зору.

Граф кивнув на прощання, розвернувся і попрямував до дверей. Загупали срібні черевики, і він зник.

— Ходімо, — губернатор махнув Скарлет рукою. — Ми їдемо.

— Ні, — Скарлет тремтіла, але стояла на своєму. — Я нікуди з тобою не поїду.

— Дурепа, — лаявся губернатор. — Якщо зостанешся, він зруйнує нашу сім’ю. Саме цього він прагнув. Та якщо поїдеш зі мною, він програє. Впевнений, граф...

— Я не вийду за нього заміж, і ти мене не змусиш. Це ти зруйнував нашу сім’ю. Ти прагнеш лиш влади і контролю, — мовила Скарлет. — Проте наді мною його більше не маєш. Після загибелі Телли у тебе більше нема важелів влади наді мною.

Якусь мить Скарлет навіть хотілось підійти до краю і додати: «А тепер іди, поки не втратив обох дочок». Та вона не дозволить батькові знищити ще й її, як він знищив сестру. Вона зробить те, що повинна була давно зробити.

— Мені відомі твої таємниці, батьку. Раніше я завжди боялась. Але тепер, коли Телли немає і не зможеш мною маніпулювати, я не маю жодної підстави мовчати. Знаю, ти думаєш, що вбивство зійде тобі з рук, та гадаю, твої вартові не будуть тобі відданими, коли я розповім, що ти вбив сина одного з них. Розповім усьому острову, як ти вбив Філіпа. Утопив власноруч, щоб налякати мене і змусити тобі підкоритись. Чи ж матимеш ти сон, коли про це дізнається батько Філіпа? І мені відомі й інші таємниці, ті що покладуть край усьому, що ти створив.

Скарлет ще ніколи у своєму житті не була такою рішучою. Їй боліла душа, розривалося на частини серце, болючі були навіть спогади. Усе пекло від болю. Вона почувалася спустошеною. Їй боляче було дихати, тож доводилося докладати чималих зусиль, щоб вимовляти слова. Проте вона була й досі жива. Вона й досі дихала, говорила і відчувала. Тіло її пронизав нестерпний біль, однак відчуття страху більше не було.

І вперше налякано на неї дивився батько.

Та понад усе, вочевидь, він боявся Легенди. А тому батько йшов геть і навряд чи він повернеться по неї знову. Губернатор довго не жив без своїх відданих слуг. Завойований острів більше не був престижним місцем для володарювання, проте завжди знайдуться охочі урвати шмат влади.

Коли він пішов, Скарлет мала б відчути перемогу. Нарешті вона була вільна. Вільною від батька. Вільна їхати, куди їй заманеться. Джуліан дав їй таку можливість, віддавши годинник з координатами.

Джуліан.

За ним дівчина побивалася зовсім інакше, ніж за сестрою. Смерть кожного з них відірвала від неї часточку душі. Вона відчула, як на неї накочує нова хвиля розпачу, однак думаючи про Джуліана, Скарлет пригадала ще щось. Пригадала, чому покинула його тіло в тунелі.

Вона здобула перемогу у грі. Вона й досі мала бажання.