Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

— Давай, давай, Темпле! — гукнув знизу огрядний. — Викладай все начистоту!

Темпл вертівся і дригався на всі боки, говорячи.

— Я — яйця, так, — сказав він, розпачливо мотаючи головою. — І я знаю це. І я це визнаю.

Діксон м'яко поплескав його по плечі:

— І це під кожним оглядом робить тобі честь, Темпле.

— Але він, — Темпл показав на Кренлі, — він такі ж яйця, як і я. Тільки що він того не знає. І більше різниці між нами я не бачу.

Вибух реготу вкрив його слова. Тут він повернувся до Стівена і несподівано енергійно сказав:

— Це слово — страшенно цікаве слово. Це єдина двоїна в англійській мові.

— Справді? — неуважливо сказав Стівен.

Він дивився на тесане, стражденне обличчя Кренлі, освітлене усмішкою вдаваного терпіння. Грубе слово прокотилося по ньому, немов брудна вода, якою плеснули на терплячий до кривд старовинний кам'яний образ; він дивився і бачив, як той підняв капелюх у вітанні, показавши цупке чорне волосся, що стирчало над чолом, мов залізна корона.

Вона вийшла з вестибюля і кивнула попри Стівена, відповідаючи на вітання. Як, і він теж? І чи не рум'янець, бува, промайнув по його обличчю? Невже аж так зачепили його слова Темпла? Світло убуло зовсім. Годі щось добачити.

Чи не в цьому причина байдужного мовчання приятеля, різких реплік, несподіваних вибухів грубості, якими він так часто уривав Стівенові звіряння, палкі й химерні? Стівен легко йому пробачав, бо цю ж грубість він знаходив й у собі самому. Згадався вечір, коли він зліз із позиченого скрипливого велосипеда в гаю під Малагайдом, щоб помолитися Богові. Він зніс руки і промовляв в екстазі до тінистої нави дерев, знаючи, що стоїть на святій землі й у святу годину. Але коли на закруті похмурої дороги показалося двоє поліцаїв, він обірвав молитву і почав голосно насвистувати мелодію з останньої святочної пантоміми.

Він став бити в підніжжя колони стовченим кінцем свого ясеневого ціпка. Хіба Кренлі його не почув? Що ж, він зачекає. Балачка на мить завмерла, з горішнього вікна знов зірвалося тихе сичання. Але більше в повітрі не було ні звуку; ластівки, за польотом яких він знічев'я спостерігав, заснули.

Сутінками пройшла вона. Того-то й повітря німувало, — тільки оте сичання впало зверху. А ось і теревені навколо нього вмовкли. Спадала темрява.

Темрява спадає з повітря.

Тремтка радість, мерехтлива, мов вутле світло, грала навколо нього зграйкою фей. Але чому? Тому що вона пройшла крізь темряве повітря, а чи то вірш заграв своїми чорними голосівками, звучним, як у лютні, першим акордом?

Він повільно відійшов у глибшу темінь в кінці колонади, м'яко постукуючи ціпком по каменю, ховаючи свою замріяність од студентів, і дозволив уяві прикликати до себе добу Довленда, Берда і Наша.

Очі, що відкриваються з темряви бажання, очі, що затьмарили східну зорю. Що таке їх томлива грація, як не м'якість закритих покоїв? І що таке їх мерхіт, як не мерехтіння шумовини у двірській клоаці слинявого Стюарта? Мовою пам'яті він смакував бурштинові вина, завмираючі переливи ніжних мелодій, гордовиту павану, а очима пам'яті бачив щедросердих шляхтянок із цмокливими вустами на балконах площі Ковент Ґарден, віспуватих дівок із шинків, молодичок, які, радо віддавшись своїм спокусникам, знову і знову хапали їх в обійми.

Викликані ним образи не принесли йому жодної втіхи. Вони були потайні і жагучі, все ж її образу прихопити вони не змогли. Не так треба думати про неї. Та він і не думав про неї так. Значить, його ум не може довіряти сам собі? Старі фрази, солодкі лише викопною солодкавістю смоковичних зернят, що їх Кренлі добував зі своїх лискучих зубів.

Це не був помисел, ані видіння, але він якось знав, що постать її іде зараз містом додому. Спершу невиразно, тоді виразніше відчув він запах її тіла. Кров скипіла свідомим неспокоєм. Авжеж, це її тіло так пахне, п'янко і млосно; літеплий запах обіймів, над яким спрагло витає музика його віршів, невидима м'яка білизна, просякла пахощами й росою її плоті.

Ззаду по його шиї повзла воша, і він двома пальцями вправно зловив її під нетугим коміром. Повальцювавши якусь мить її тільце, ніжне й ламке, немов рисове зернятко, він скинув її з пальців. Цікаво — виживе вона чи ні? Пригадалася чудна думка з Корнелія Ляпіда — що воші, народжені з людського поту, не були створені Богом разом з іншою живністю на шостий день. Від свербіння шкіри на шиї почервоніла і роз'ятрилася душа. Життя його тіла — зле зодягненого, недогодованого, завошивленого — обізвалося раптовим спазмом розпачу, від якого стиснулися повіки, й у пітьмі він побачив крихкі ясні тільця вошей, що сіялися просто з повітря, обертаючись на льоту. Ні, то не темрява спадала з повітря. То яснота.

Яснота спадає з повітря.

Він навіть не може пригадати як слід Нашів рядок. Усі викликані ним образи неправдиві. Його уява порозводила паразитів. Думки його — гниди, народжені з поту неробства.

Він притьмом вернувся вздовж колонади назад до товариства. Ну що ж, хай собі йде, куди хоче, з кінцями. Хай собі покохає якогось чистьоху-атлета з чорним волоссям на грудях, який миється щоранку до пояса. Хай.

Кренлі видобув з кишені ще одну сушену смокву й заходився поволі її плямкати. Темпл сидів на цоколі, спершись на колону й насунувши кашкет на сонливі очі. З вестибюля вийшов присадкуватий юнак з затиснутою під ліктем шкіряною течкою. Він простував до товариства, стукаючи об плити закаблуками і штирем важкої парасолі. Піднявши її в знак привітання, сказав:

— Добрий вечір, панове.

Знову постукав у камінь й хихикнув, нервово посіпуючи головою. Довготелесий сухотник, Діксон і О'Кіфф говорили по-ірландському й не відповіли. Тоді він повернувся до Кренлі:

— Добрий вечір особисто вам.

Він ворухнув парасолею в бік Кренлі і знову хихикнув. Кренлі усе ще жував смокву, голосно плямкаючи:

— Добрий? Так. Непоганий сьогодні вечір. Присадкуватий серйозно глянув на нього і лагідно-докірливо потряс парасолею.

— Я бачу, — сказав він, — ви готові стверджувати очевидні речі.

— Угу, — відказав Кренлі, простягаючи недоїдений плід до рота присадкуватому, немов пропонував скуштувати.

Той