Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

Діксон посміхнувся і крутонув свій перстень. Темнаве, по-мавпячому зморщене обличчя зібгало свої людські вуста з виразом лагідної насолоди, а голос промуркотів:

— Чудесна погода, як на березень. Просто чудесна.

— Там, нагорі, дві гарні панни, капітане, чекають вас, дочекатися не можуть, — сказав Діксон.

Кренлі всміхнувся і лагідно мовив:

— У капітана одна лиш любов: сер Вальтер Скотт. Правду я кажу, капітане?

— Що ви тепер читаєте? — поспитав Діксон. — «Ламмер-мурську наречену»?

— Люблю я доброго старого Скотта, — сказали вигинисті губи. — Як він пише — це щось премиле! Жоден письменник не дожене сера Вальтера Скотта.

Він помахував у такт похвалі всохлою темною ручкою, а тонкі прудкі повіки раз по раз злітали над його сумовитими очима.

Але ще сумнішою для Стівенового вуха була його мова — манірна говірка, невиразна й розпливчаста, спотворена помилками, і, слухаючи його, він питав себе — невже правда, що рідка кров, яка живить цю зморщену істоту — блакитна і сплоджена кровозмісною любов'ю?

Дерева в парку отяжіли від дощу; а дощ усе падав, монотонно і безперестанно, на сірий щит озера. Тут плавала лебедина зграя, і вода та берег були закаляні зеленаво-білим лебединим послідом. Вони ніжно обіймалися, піднесені сірим дощовим світлом, мокрими мовчазними деревами, озером-дозорцем, лебедями. Вони обіймалися без радості і без пристрасті — його рука лежала в сестри на шиї. Сіра вовняна накидка сповзла їй з одного плеча, а білява голова прихилилась у соромливій згоді. У нього було довге темно-руде волосся і гарні сильні ніжні руки, вкриті ластовинням. Обличчя? Обличчя не видно. Над її білявими косами, що пахли дощем, схилилося братове обличчя. А ластата рука, що пестила її, сильна і гарна, була рукою Дейвіна.

Він насупився, сердячись на свої думки і на висхлого манекена, який їх зродив. З пам'яті вигулькнув спогад про батькові кпини над тими паршивцями з Бантрі. Він відвернувся від них і знов почав думати свою думу. Чому б цій руці не бути рукою Кренлі? Може, Дейвінова простота і невинність глибше запали йому в серце?

Вони з Діксоном рушили далі, лишивши Кренлі церемонно прощатися з карликом.

Під колонадою серед невеличкого гурту студентів стояв Темпл. Хтось із них вигукнув:

— Ходи-но сюди, Діксоне, щось почуєш. Темпл тут таке витинає!

Темпл звернув на нього свої темні циганкуваті очі.

— Ти лицемір, О'Кіффе, — сказав він. — А Діксон — усміхач. Чорт, чим не художній вираз?

Він шельмувато засміявся, заглядаючи Стівенові в лице, і повторив:

— Чорт, мені це страшенно подобається — «усміхач». Огрядний студент, який стояв нижче на сходах, сказав:

— То як там було з тою полюбовницею, Темпле? Хочемо послухати.

— Він мав полюбовницю, їй-бо, — сказав Темпл. — До того ж він був жонатий. Туди всі ксьондзи ходили обідати. Чорт, їм певно всім там щось перепало.

— Як кажуть, трясися на шкапі, щоб поберегти рисака, — сказав Діксон.

— Скажи нам, Темпле, — мовив О'Кіфф, — скільки пінт пива ти вже в себе влив?

— Ти вклав у цю фразу всю свою інтелігентну душу, О'Кіффе, — сказав Темпл з відвертою зневагою.

Волочачи ноги, він обійшов товариство і звернувся до Стівена:

— Ти знаєш, що Форстери — королі Бельгії?

З дверей вестибюля вийшов Кренлі, зсунувши капелюх на потилицю і старанно колупаючись в зубах.

— А ось і наш розумаха, — сказав Темпл. — Ти знав це про Форстерів?

Він замовк, чекаючи відповіді. Кренлі саме виколупав грубою зубочисткою зернятко смокви з-поміж зубів і став уважно його розглядати.

— Рід Форстерів, — сказав Темпл, — походить від Бодуєна Першого, короля Фландрії. Його прозвали Форестером.

А Форестер і Форстер — одне і те ж. Нащадок Бодуена Першого, капітан Френсіс Форстер оселився в Ірландії й одружився з донькою останнього вождя клану Брассілів. А є ще Блейк-Форстери. Це вже інша гілка.

— Від Бодвена, короля Фландрії, — сказав Кренлі, знову неквапно колупаючись у своїх лискучих вишкірених зубах.

— Де ти викопав всю цю історію? — спитав О'Кіфф.

— Я й твого роду історію знаю, — сказав Темпл, повертаючись до Стівена. — Знаєш, що каже Ґіральд Камбрійський про твій рід ?

— Він теж походить від Бодуена? — спитав довготелесий, сухотний студент з темними очима.

— Від Бодвена, — повторив Кренлі, обцмокуючи дірку між зубів.

— Pernobilis et pervetusta familia, — сказав Темпл Стівенові. Огрядний студент, що стояв нижче на сходах, коротко пукнув. Діксон повернувся до нього і сказав неголосно:

— Це що, янгол промовив?

Кренлі теж повернувся і сказав з запалом, але без гніву:

— Знаєш, Ґоґґінсе, такого огидного, брудного типа, як ти, я зроду не бачив.

— Від такого ж чую, — відрубав Ґоґґінс. — Кому воно зашкодило? Нікому.

— Будемо сподіватися, — зграбно втрутився Діксон, — що воно не належить до явищ, відомих науці як paulo post futurum.

— Хіба я не казав, що він усміхач? — на всі боки завертівся Темпл. — Хто, як не я, назвав його так?

— Ти, ти. Ми не глухі, — сказав довготелесий сухотник.

Кренлі усе ще поглядав лихим оком на огрядного. Врешті, пирхнувши з відрази, брутально попхав його геть зі сходів.

— Гуляй звідси, — грубо сказав він. — Гуляй, ти, мішок з лайном. Бо ти і є мішок з лайном.

Ґоґґінс поскакав униз по сходах, аж на жорству, й одразу ж вихопився назад, не втративши доброго гумору. Темпл знов обернувся до Стівена:

— Ти віриш у закон спадковості? — спитав він.

— П'яний, чи що? До чого ти хилиш? — повернув Кренлі на нього повне подиву лице.

— Найглибша з усіх глибоких думок, — із запалом мовив Темпл, — написана в кінці підручника з зоології. Відтворення — це початок смерті.

Він ледь торкнув Стівена за лікоть й енергійно додав:

— Кому, як не тобі, поетові, відчути всю глибину цієї думки?

Кренлі виставив на нього довгий вказівний палець.

— Дивіться! — сказав він з презирством. — Оце — надія Ірландії!

І слова, і жест усіх розсмішили. Темпл відважно пішов у напад:

— Кренлі, ти постійно знущаєшся з мене. Я це добре бачу. Та я нічим від тебе не гірший. Знаєш, що я думаю, коли порівнюю тебе з собою?

— Любий мій, — галантно відказав Кренлі, — ти ж не здатний, розумієш, абсолютно не здатний думати.

— То ти знаєш,