Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

цей не такий, як у щурів чи мишей: довгий, різкий і дзижчливий, він заламувався на терцію або й на кварту униз і дрижав, коли летючі дзьоби розсікали повітря. Різкий, виразний і тонкий крик, що падав, звиваючись, немов нитки шовкового світла з дзижчливих шпульок.

Цей нелюдський галас зняв напругу у вухах, де безнастанно бриніли схлипи й докори матері, а темні, тендітні, тремтячі тільця, що кружляли, і пурхали, і шугали навкіл повітряного храму безплотних небес, зняли напругу в очах, де все ще стояв образ материного обличчя.

Що виглядає він угорі, стоячи тут на сходах, наслухаючи їх різкий переливчастий крик, стежачи за їх летом? Яке знамення? В голові майнула фраза з Корнелія Аґріппи, а відтак заметушились безформні думки зі Сведенборґа — про відповідність між птахами й речами розумовими і про те, як створіння небесні набираються знань і знають свою пору та час, бо, на відміну від людини, вони улягають порядкові свого життя, а не псують його раціональним розумом.

Не одне століття дивилися люди угору, як оце дивиться він, на птахів у польоті. Колонада над ним обернулась в уяві античним храмом, а ціпок, на який він втомлено сперся, — посохом авгура. В глибині його втоми ворухнулось чуття страху перед невідомим — перед символами і лихими знаменнями, перед чоловіком-яструбом, чиє ім'я він носить, чоловіком, що вирвався зі свого полону на крилах з лози, перед Тотом, богом письменних, що писав очеретиною на табличці і носив на вузькій ібісовій голові шпичастий місяць.

Він усміхнувся, бо образ цього бога викликав в його уяві образ судді у перуці, з товстим пляшковидим носом, який проставляє коми в документі, тримаючи його на відстані витягнутої руки; та й ім'я цього бога прийшло на пам'ять тільки тому, що асоціювалося з ірландською присягою. Ні, це таки маячня. Але, мабуть, не з маячні ж збирається він назавше покинути дім молитви й розважливості, в якому народився, і порядок життя, в якому виріс?

Вони знов пролетіли з пронизливим криком над виступом будинку, темні летючі цятки у блякнучому повітрі. Що то за птахи? То, либонь, ластівки повернулися з півдня. Значить пора і йому в путь, адже ластівки вічно відлітають і повертаються, вічно будують нетривкі домівки на піддашшях людських будинків і вічно покидають домівки заради мандрів.

Схиліть обличчя, Уно і Аліле,

Дивлюсь на них, як ластівка, що кине

Останній погляд на гніздо під дахом,

І лине понад води.

М'яка плинна радість, наче гул повноводдя, розлилася по пам'яті, й він відчув у своєму серці тихий спокій мовчазних обширів блякнучого безплотного неба над водами, спокій океанічної тиші, і ластівок, що літають у морських сутінках над плином вод.

М'яка плинна радість лилася в словах, де м'які довгі голосівки зіштовхувались безгучно і розпадались, плеснувши, і відпливали назад, невтомно поденькуючи білими дзвониками хвиль у німому дзвоні, у німому передзвоні, у тихому вмліваючому зойку; і він відчув, що знамення, котре він шукав у кружлянні стрімких пташок та в блідому обширі неба над головою, вилетіло з його серця, наче пташка з вежі — спокійно й прудко.

Що це — знак від'їзду чи самоти? Вірші, що бриніли в усі його пам'яті, поволі відтворювали перед пам'ятливими очима сцену в залі у вечір відкриття національного театру. Він самотньо сидів збоку на балконі й дивився змученими очима на дублінський бомонд у партері, на крикливі декорації, на людських ляльок, залитих сліпучим світлом рампи. Позаду нього пітнів кремезний поліцай, готовий, здавалось, в будь-яку мить взятися за діло. Серед розсипаних по залі студентів раз у раз здіймалися брутальні вихори сичання, свисту та глумливих вигуків.

— Наклеп на Ірландію!

— Німецькі штучки!

— Блюзнірство!

— Ми ніколи не продавали нашої віри!

— Жодна ірландка не робила такого!

— Геть атеїстів-аматорів!

— Геть новоспечених буддистів!

З горішніх вікон раптом долинуло коротке сичання — то в читальні увімкнули електричні лампи. Він проминув колони вестибюлю, який тепер заливало м'яке світло, піднявся сходами і пройшов крізь турнікет, який клацнув йому вслід.

Кренлі сидів біля полиць зі словниками. На дерев'яній підставці перед ним лежала товста книга, розкрита на титульній сторінці. Він сидів, відкинувшись на опертя крісла й наблизивши вухо, наче сповідник, до студента медицини, який читав йому задачу з шахової сторінки якогось журналу. Стівен сів праворуч од нього, а священик з того боку стола сердито, з виляском закрив свій номер «Скрижалів» і встав.

Кренлі неуважно подивився йому вслід. Студент-медик вів далі, знизивши голос:

— Пішак на е-4.

— Краще б нам забратися звідси, Діксоне, — перестеріг Стівен. — Він пішов скаржитись.

Діксон згорнув журнал і з гідністю підвівся, кажучи:

— Піхота відступила у повному бойовому порядку.

— Зі зброєю і з худобою, — додав Стівен, вказуючи на титульну сторінку Кренліної книжки з написом: «Хвороби великої рогатої худоби».

Коли вони йшли між рядами столів, Стівен сказав:

— Кренлі, мені треба поговорити з тобою.

Кренлі не відповів, і навіть не обернувся. Він здав книжку і пішов до виходу, його пристойно взуті ноги глухо гупали по підлозі. На сходах він став і, дивлячись на Діксона відсутніми очима, повторив:

— Пішак на оте бісове королівське е-4.

— Хай і так, якщо ти так хочеш, — мовив Діксон.

Він мав тихий, безбарвний голос, вишукані манери, і раз по раз поблискував перснем з печаткою на пещеному пальці.

У вестибюлі до них підійшов карликуватий чоловічок. Його неголене обличчя під куполом невеличкого капелюха розпливлось у вдоволеній усмішці, і він щось пробурмотів. Але очі його були сумовиті, як в мавпи.

— Доброго вечора, капітане, — сказав Кренлі, спиняючись.

— Добривечір, панове, — відповіло поросле щетиною мавпяче обличчя.

— Дуже тепло нині, як на березень, — сказав Кренлі. — Нагорі навіть вікна