Еміль Золя - Черево Парижа

засміявся з цього дотепу. Потім знову споважнів і став поволі ходити по городу, доки Клод робив ескіз стайні, а мадам Франсуа готувала сніданок. Город являв собою довгу смугу землі, переділену посередині вузькою стежкою. Він був трохи гористий, і з найвищого місця, якщо підняти голову, можна було побачити низькі казарми Мон-Валерієна. Живопліт відокремлював город од інших ділянок землі. Високі стіни глоду замикали обрій зеленою завісою, так що навколо один тільки Мон-Валерієн наче витягався з цікавості, щоб заглянути через живопліт у володіння мадам Франсуа. Надзвичайна тиша панувала на цих небачених просторах. Над городом, оточеним з чотирьох боків живоплотом, травневе сонце наче розімлівало від спеки; чути було тільки, як дзижчать комахи, відчувалася соннота щасливого проростання. По якомусь потріскуванню, легким зітханням, здавалося, можна було простежити народження й виростання городини. Квадрати, засаджені шпинатом і щавлем, грядки редиски, ріпи, моркви, картоплі та капусти стелилися рівними смугами чорнозему, що зеленів султанами листя. Далі рівні борозни салату, цибулі, селери нагадували олов’яних солдатиків, що вишикувалися на параді, а зелений горох та боби почали вже обвивати тоненькими стеблинками голий ліс тичок, що в червні мав перетворитись на густий гай. Тут не було жодної бур’янини. Город скидався на два паралельно покладені килими з акуратним зеленим візерунком на червонястому тлі, який щоранку ретельно чистять щіткою. Смужки кмину сірою каймою вже оторочували стежку з обох боків.

Флоран походжав, дихаючи теплим повітрям, насиченим пахощами кмину. Він був глибоко щасливий тим миром та чистотою землі. Вже понад рік бачив він тільки пом’яту від перевезення у возах городину, що була повисмикана напередодні і ще сочилася кров’ю. Флоран радів з того, що бачив, як вона спокійно живе в себе вдома, в чорноземі, зовсім здорова. Капуста мала широке доброзичливе обличчя, морква виглядала весело, листя салату бігло ключем з лінивою безжурністю. Після цього Центральний ринок, який Флоран покинув уранці, здався йому великим складом кісток, цариною смерті, смердючим кладовищем, де валялися тільки трупи живих істот і відбувався процес розкладу. Флоран почав ходити повільніше; він спочивав на городі мадам Франсуа, як після довгої ходьби серед оглушливого шуму й заразного повітря. Гомін і смердюча вогкість павільйону морської риби віддалилися од нього; Флоран відроджувався на чистому повітрі. Клод мав рацію: на ринку все вмирало. Земля — це життя, вічна колиска здоров’я світу!

— Яєчня готова! — гукнула городниця.

Вони сіли втрьох на кухні за стіл, відчинивши двері на сонечко, і так весело взялися їсти, що мадам Франсуа захоплено, поглядала на Флорана, примовляючи за кожним шматком:

— Ви тепер зовсім іншим стали, наче десять років звалилося з ваших плечей. Той огидний Париж надає вам похмурого вигляду. Мені здається, ніби і в очах у вас тепер світиться сонечко... Знаєте, великі міста нічого не варті, вам слід було б перебратися сюди.

Клод сміявся, кажучи, що Париж чудовий. Він захищав навіть його канави, хоч як любив сільське життя. Після полудня мадам Франсуа з Флораном опинилися вдвох край городу в куточку, де було посаджено кілька фруктових дерев. Вони посідали на траву й почали вести поважну розмову. Городниця давала йому дружні поради, докладно розпитувала про його життя, про те, що він хоче робити надалі, щиро пропонувала йому свою допомогу, якщо вона колись буде потрібна для його щастя. Флоран був глибоко зворушений. Йому ще ніколи не доводилося чути таке тепле слово від жінки. Мадам Франсуа справляла на нього враження здорової і міцної рослини, що виросла, як і її городина, на чорноземі городу, тоді як різні Лізи, Нормандки — красуні ринку — здавалися йому підозрілим м’ясом, прикрашеним для вітрини. Він насолодився кількома годинами безтурботного щастя, позбувщися запаху харчів, що забивали йому памороки; він відродився в здорових соках па лоні природи, мов та капуста, що, як казав Клод, удесяте виростала на його очах.

Близько п’ятої години приятелі попрощалися з мадам Франсуа. Вони хотіли повернутися пішки. Городниця провела їх до кінця вузької вулиці і, затримавши на хвилину Флоранову руку у своїй руці, стиха сказала йому:

— Якщо вас спіткає якесь лихо, то приїздіть сюди.

З чверть години Флоран ішов мовчки; знов у його душі запанував сум, і він казав собі, що залишає тут частку свого здоров’я. Шлях від Курбвуа був укритий білим порохом. Флоран і Клод любили далекі прогулянки; їхні чоботи на товстих підметках голосно стукотіли по твердому грунту. При кожному кроці від закаблуків здіймався маленький димок. Сонце скісним промінням освітлювало дорогу; тіні обох перехожих витягалися впоперек шосе і були такі довгі, що їхні голови доходили до другого краю і лягали на протилежному тротуарі.

Клод розмахував руками, йшов широким рівним кроком і, задоволений, з усміхом поглядав на обидві тіні; під час ходьби він розхитувався всім тулубом, роблячи плечима рухи, які ще посилювали гойдання; потім, мов очутившись, художник промовив:

— А чи знаєте ви «Боротьбу Гладких з Худими»?

Здивований Флоран відповів, що не знає.

Тоді Клод із захопленням почав вихваляти цю серію естампів. Він навів декілька епізодів: Гладкі, мало не тріскаючи від жиру, влаштовують величезну учту, а Худі, схожі на жердини, скарлючені від голоду, заздрісно зазирають до них з вулиці. Або інша картина: Гладкі сидять за столом, надувши щоки, і женуть геть Худого, що насмілився залізти між них з покірливим виглядом, подібний до скраклі, що стирчить серед куль. Клод Лантьє вбачав у цьому цілу житейську драму й нарешті сказав, що всі люди поділяються на Худих і Гладких, на дві ворожі групи, з яких одна поїдає другу, випасає собі черево й розкошує.

— Напевно,— додав художник,— Каїн був Гладким, а Авель—Худим. Починаючи з першого вбивства, ненажерлива жадоба висмоктувала кров у менших людей... Цей безперервний бенкет, де найдужчий пожирає найслабшого, де кожен намагається проковтнути свого сусіду, а його, в свою чергу, їсть сусіда. Знаєте що, друже, стережіться Гладких!

Він на хвилинку замовк, увесь час стежачи за двома тінями, що все довшали в міру того, як заходило сонце. Нарешті прошепотів:

— Адже ми з вами Худі, розумієте... Скажіть, чи багато здобудеш собі місця під сонцем з такими плескатими животами, як у нас?

Флоран, посміхаючись, глянув на обидві тіні, але Клод розсердився і крикнув:

— Зовсім нема чого сміятися; щодо мене, то я мучуся від того, що належу до Худих. Коли б я був Гладкий, то писав би собі спокійно, мав би чудову майстерню, а картини свої продавав би на вагу золота. Але я Худий, тобто я хочу