Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

37

Лана

Ми заходили в приміщення, і я відчула, як Марат напружився поруч.

Захід проходив у старовинному маєтку, ідеально підлаштованому під подібні зібрання. Широкі мармурові сходи, дорогі кришталеві люстри, бездоганно вичищені дерев’яні панелі на стінах. Повсюди дорогий алкоголь, напівпорожні келихи, легкі посмішки і тіні фальші у поглядах.

Головний зал був переповнений впливовими людьми. Чоловіки у дорогих костюмах, жінки у розкішних сукнях, розмови про благодійність, які нікого не хвилювали, і обережні натяки на справжні теми.

Я знала, що більшість цих людей вбили б один одного, якби була така можливість.

— Біля бару, — тихо сказав Марат.

Я повернула голову і побачила його.

Савчук.

Він стояв біля стійки, розслаблено розмовляючи з кимось, але я бачила, що він уже нас помітив.

Його погляд ковзнув по мені, а потім зупинився на Мараті. Посмішка на його обличчі розширилася, коли він рушив нам назустріч.

— Марат!

Він розкрив руки, ніби ми були старими друзями.

— Які люди! Чесно кажучи, вже почав думати, що вас немає серед живих.

Я відчула, як Марат напружився ще сильніше.

Він ледве стримувався, щоб не зробити тут і зараз те, що ми планували зробити пізніше.

— Я розчарований, що ти повірив у ту нісенітницю, яку тобі розповіли про мене, — продовжував Савчук, зітхаючи. — Усі ці чутки про… суцільна брехня.

Я глянула на Марата. Його обличчя було абсолютно спокійним, але очі… В них пульсувала лють.

— Ти просто наволоч, командир. Ти вбив хлопців просто так, адже вони не винні були! Чи скажеш, що і це брехня?— голос Марата був тихий, але в ньому відчувалась загроза, від якої навіть я відчула холодок по спині. — Ти відповіси за все, будь певен.

Савчук посміхався, але я бачила, як ледь помітно напружилися його плечі.

Ми вже розвернулися, щоб піти, коли його голос знову зупинив мене.

— До речі, Лано, — його тон змінився, став більш хижим. —Пропозиція моїх друзів тепер не актуальна. Твоїх послуг більше не потребують.

Я скосила погляд на нього.

— І ще… — він нахилив голову набік, ніби розглядаючи мене. — Я більше не відповідаю за те, що з тобою може трапитись.

Погроза.

Пряма і очевидна.

Я усміхнулась і, не роздумуючи, підняла руку, показуючи йому середній палець.

Відвернулась і пішла, навіть не дивлячись, як змінилося його обличчя.

Якщо він думав, що це мене зупинить – то він мене не знав.

______________

Я сиділа за великим дерев’яним столом у будинку Стаса, втупившись у пляшку віскі, яка стояла між нами. Чомусь мені здавалося, що в цій пляшці було більше відповідей, ніж у нас усіх разом узятих.

Марат сидів навпроти, похмурий, зціпивши пальці в замок. Він мовчав, але я бачила, як його щелепи раз у раз напружуються.

Стас, навпаки, виглядав зібраним і навіть, здавалося, трохи веселився з цієї ситуації. Хоча, знаючи його, це було радше не веселощі, а та сама адреналінова залежність, яка вела нас усіх у прірву.

— Ми в повній дупі, якщо хтось ще не зрозумів, — сказав він, наливаючи собі в келих.

Я вже зрозуміла.

— На наші голови оголосили полювання.

Ну, а чого ще я чекала?

Варіанти були два: або Савчук дійсно почав боятися і вирішив нас прибрати, або йому просто подобалося робити з життя інших людей пекло.

Я зітхнула і відкинулася на спинку стільця.

— Як швидко все змінилося, правда? — кинула я гірко. — Ще два тижні  тому я просто намагалася не здохнути, а тепер мені доводиться грати у великі ігри з великими покидьками.

Марат перевів на мене погляд, але не сказав нічого.

Я знала, що він злиться.

Але зараз злилися всі.

— Так що будемо робити? — спитала я після хвилини мовчання.

— Те, що маємо робити, — спокійно відповів Стас. — Вибору у нас немає, Лано. Савчука треба прибирати. І це питання не «якщо», а «коли».

Я стиснула губи.

Так, це було очевидно. Але…

— Він не та людина, яку буде легко дістати.

— Я й не кажу, що буде легко, — хмикнув Стас, ковтнувши віскі.

— І що, ти пропонуєш просто піти до нього і пустити кулю між очей?

— А що, класна ідея. Тобі хіба не подобається?

Цікаво, що в його голові все завжди виглядало так просто.

От тільки в реальності ніхто з нас не був безсмертним.

Ми знали, що Савчук — не просто якийсь там підставний хер, якого можна прибрати і забути. Він павук, який тримає в руках надто багато ниток.

Але ще більше мене бісило те, що він, схоже, уже продумав всі ходи наперед.

Він навіть не здригнувся, коли побачив нас на заході.

Не нервував. Не намагався змінити тему. Просто нахабно дивився в очі, ніби давав зрозуміти: «Ви ніхто. Ви — лише проблема, яку я вирішу».

І я розуміла, що це справді так.

Якщо ми нічого не зробимо — нас просто приберуть.

— Щоб наблизитись до нього, нам потрібен план, а не чиста імпровізація, — видихнула я.

— Так і буде, але нам потрібні ресурси, — кивнув Стас.

І тут я вже напружилась.

Я знала, до чого він веде.

І, звісно, мої думки підтвердились у наступні п’ять секунд.

— Прийми допомогу Грачова, — сказав він просто.

Усередині мене все перевернулося.

Я різко відкинулася на спинку стільця і фиркнула:

— Не жартуй, Стас.

— Та які жарти, Лано? Ми тут не в піддавки граємо. Я розумію твою гордість, але зараз не той випадок, коли можна дозволити собі таку розкіш.

— Я прекрасно це розумію.

— Тоді в чому справа?

— У тому, що я не хочу бути йому винною!

Грачов…

Я знала, що він не допомагає просто так.

Ніколи.

Якщо я прийму його пропозицію, це означатиме, що я погоджуюсь грати за його правилами. 

— Без нього ми всеодно нічого не зробимо, — жорстко сказав Стас. 

Я стисла зуби.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍