Василь Миколайович Шкляр - Троща

— Ого, вже дорослий хлоп.

Я подумав, що мені знов доведеться скоригувати маршрут, і спитав:

— Підеш зі мною?

— Так.

— Але вже без витівок, добре?

Він кивнув, кашкет сповз на лоба.

Я взяв напрям на Ішківський ліс. Ми далі пішли через поле.

— Влодку, скажи…

— Я не Влодко.

— А хто ж ти?

— Пімста. Маю вже псевдо.

— Он як!

— Так мене називайте.

— Файно є. Скажи мені, друже Пімсто… — я спершу про інше хотів його запитати, але передумав, — то правда, що маєш тету в Козові?

— Но!

— Як її звуть?

— Тета Марфа.

— Де вона мешкає?

— Біля церкви. Ми з мамкою ходили до тети Марфи на храм.

— Церква Успіня Божої Матері?

— Но! Там тета мешкає.

— І ти сам утрапив би до неї?

— А чого ж! Через Маловоди, Вівся, Маковисько… А там, дивись, уже й Козова. Церкву здалеку видно.

Туман посвітлішав від досвітку, коли попереду замаячів Ішківський ліс. Ближче до Стрипи він знов погустішав, хоч і набрав молочного світла.

Де узліссям, де берегом ми дійшли до хутора Дворище. Я попросив Влодка постояти за акаційками, поки розбуджу коваля Васюту. Мав-бо спершу розвідати, чи немає там якої несподіванки, як тоді, коли побачив через просвіток у вікні Зоньку і Броза. Це справді була б несмішна оказія, якби я завів хлопця до хати, а там за столом сидів Броз. Ні, я знав, що цього разу тут його не застану, але перш ніж завести Влодка до чужих людей, мусив спитати їхньої згоди.

Коваль Васюта, як і кожен добрий господар, прокидався разом із досвітком, тому його не довелося будити. На мій стук він виглянув у вікно і, не питаючи, хто там, відчинив сінешні двері.

Я переступив поріг хати, де біля п’єца поралася Зонька — теж рання пташка, — привітався і, може, не зовсім зрозуміло пояснив, чого я прийшов.

— То це хлопець тих Мандзюків, що злигалися з большевиками? — спитав Васюта.

— Влодко, — сказав я. — Його звуть Влодко, він сирота, і його треба якось допровадити в Козову до тети. Мені більше немає до кого звернутися, вуйку солодкий. Якби ваша ласка…

— То він де, в Раковці? — знов не зрозумів мене Васюта.

— Ні, він тут.

— Чого ж ти його не завів до хати?

— Хтів спершу спитати вашого дозволу.

Зонька пирснула біля п’єца коротким смішком, приклавши долоню до повних, як перестиглі черешні, губ, і її скрадливий погляд огорнув мене теплим туманом.

— Клич, — сказав Васюта. — Клич малого та будемо снідати.

Я вийшов надвір до акаційок, хвилюючись, чи Влодко не здимів тим часом. Ні, він стояв за кущем, якраз на тому місці, де я колись, ледве живий після виходу з трощі, назирав, чи не вийде хто на поріг.

— Ходи, — покликав я. — Все добре, не бійся.

Він зайшов до хати і, знявши кашкет, привітався:

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки Богу! — відповіли йому в один голос Васюта і Зонька, яка вийшла од п’єца і стулила долоні на грудях.

— Ой, який файний хлопчик! — захоплено вигукнула вона. — То це ти і є Влодко?

Я думав, він скаже ні, я Пімста, але Влодко дрібно закивав головою і раптом заплакав. Голосно, невтішно.

— Чого ти? — Зонька підійшла ближче, взяла його голову і притулила до грудей. — Не треба, не треба плакати.

Та що більше вона його заспокоювала, притискаючи до себе і гладячи по голові, то дужчим був його плач. Влодко ніби тільки тепер зрозумів, що сталося на Степку.

Потім він притих у Зоньчиних обіймах, але з грудей йому ще довго виривалося тремтливе, непогамовне зітхання.

Ми снідали товченою на салі бульбою з соленими огірками. Васюта сказав, що голотники знов готують облави, бо до Купчинців наїхало повно війська з польовою кухнею, а це означає, що отаборилися надовго.

Я не витримував Зоньчиного погляду, який обволікав мене томливим туманом, і більше дивився на коваля Васюту. У ньому вчувалася спокійна сила й розважливість, і мені подобалися його великі костисті руки, попечені окалиною, подобалося навіть, як він їсть, як неквапом підносить до рота дерев’яну ложку і так підбирає з неї гарячу товчену бульбу, що ложка щораз лишається чистою і сухою. Від Васюти віяло певністю, і ми давно викопали б на його садибі криївку, але для того не підходив прибережний ґрунт — через кілька штихів лопати вже підступала вода.

Думки часто передаються на відстані, і Васюта так само спокійно, немов говорив про погоду, сказав, що позавчора в Росуховатці впала криївка. Навів хтось із своїх, бо не шукали щупами, не розкопували, а приїхали вантажівкою — й відразу до люка: «Вихаді с поднятимі рукамі, астанєтєсь жіви». Троє хлопців, заскочені знагла, вирішили не стрілятися, а викинули скількись гранат через люк і пішли на прорив. Тільки до лісу там далеченько, впали всі троє від кулемета, ну й шміраків, бачили люди, порішили не менше.

— Хто був із наших? — спитав я.

— Не знаю, — Васюта поклав на стіл суху ложку. — Кажу те, що чув. Не пострілялися хлопці, а дали голотникам бій. Погинули в бою.

Я теж часто думав над тим, що коли вже прийде вирішальна хвилина, то ліпше битися до останнього набою, ніж самому в себе стріляти. Воно й не так страшно, прецінь веселіше, і порахунок з ворогом буде. Навіть гранатою можна так підірватися, що не один біля тебе ґиґне. Тільки тут був ризик у тому, що тебе не вб’ють, а поранять, захоплять живим, і ніхто наперед не знає, чи витримає він тортури, щоб не заломитися, як це сталося вже з багатьма. Тому й наймужніші часто обирають швидкий реченець.

Васюта раптом сказав:

— Не знаю, кому куди, а я мушу запрягати Сивого на Козову. Маю там пильну справу.

Я був приємно вражений. Хоч і покладався на нього в «цій справі», але не думав, що розважливий Васюта візьметься за неї відразу.

— Поїдеш із вуйком у Козову? — спитав я у Влодка.

— На фірі?

— Та вже ж не на козі.

— А ви?

Я боязко подивився на Зоньку і був би знеміг від її млосного погляду, але Васюта привів мене до тями:

— Тебе теж троха підкину, — сказав він. — Бодай до Ішкова…

— Дякую, вуйку солодкий.

Він зодягнувся і вийшов надвір запрягати коня. Ми з Влодком теж почали збиратися. Зонька убгала малому в кишеню якогось пакуночка й поцілувала в щоку.

— Більше не будеш плакати?

Влодко покрутив головою. Через нього я був для Зоньки порожнім місцем.

Ми вийшли на подвір’я, де досі стояв густий туман, але вже налитий молочним світлом. Васюта поправляв упряж на сивому конику, який майже зливався зі світанковою млою.

Зонька, накинувши на плечі якусь куцину, теж вийшла нас проводжати.

— Такий туман, що світа не видно, — сказала вона. — Ви не заблудитесь, тату?

— Я, може б,