Люко Дашвар - Ініціація

не повернешся! І відгули, як до сраки — карі очі! — ніяк не вгамовувався, сів за кермо, попрямував до злощасної заправки, де майже два місяці тому, намагаючись захистити кудлатого пса, знайшов свою смерть київський нотаріус Герман Швець.

Чого пхався? Плану не було. Не сподівався дізнатися нову ключову деталь нічної пригоди на АЗС, не відав, чи взагалі там пам’ятають про вбивство. Признатися, до цього дня Колесник мало цікавився ходом розслідування смерті нотаріуса: цю справу вів його колега, та лейтенант пам’ятав, як той бідкався, що без знаряддя вбивства справа перетворюється на черговий «висяк». І кремезного Перегуду пам’ятав: сам охороняв затриманого, поки в ізолятор везли. Ще подумав тоді: навряд чи дядько з хутора столичного піжона замочив. І хіба чуйка підвела?! І тоді, і сьогодні, коли сам справжнього вбивцю вирахував! Може, і знаряддя вбивства знайде?

Призупинив «Ланос» метрів за двадцять від АЗС, спостерігав із салону за звичною метушнею водіїв-заправників-машин.

— Нічого я тут не винюхаю, — буркнув. Та з автівки таки виліз, почимчикував до заправки тільки заради того, щоб самому собі не признаватися: так йому дошкулив шеф, коли на затримання Пархома не взяв, що захотілося в пику начальнику утнути щось таке вже героїчне, що його ніяким наказом не відмінити! Наприклад, знайти знаряддя вбивства.

Професійно рухався: повільно, неспішно. Приготувався довго і ретельно обстежувати кожен сантиметр площі навколо заправки, бо за два весняні місяці від часу події земля навколо АЗС укрилася густим шаром зелені, а в ній будь-що відшукати важче, ніж голку в скирті. Та, певно, то був Колесників день. Чи Павла Перегуди, бо за кілька кроків лейтенант наступив на важкий металевий прут. Відсунув бур’ян носаком, аби роздивитися знахідку уважніше, і побачив на пруті засохлу кров упереміш із волоссям, яке скидалося на людське. Колесник міг би заприсягтися, що волосся людське.

За три дні після професійної уважності лейтенанта Колесника в позаслужбовий час заступник начальника районного відділення поліції увійшов до камери спустошеного Павла, оголосив гордовито, наче на двісті відсотків відпрацював отримані від Валєрчика гроші:

— Перегудо! Ти вільний. — Не втримався, додав: — Офіцер слово тримає.

9

Драматичні події у відповідь вимагають дії. Чи протидії. Хочеш вижити, скороти словниковий запас до дієслів: усвідомити, переварити, оцінити, не впасти, зібратися і довбати, довбати, довбати стіну, яка перегородила твоє життя, аж поки не впаде.

За два місяці після нищівної нічної пожежі Перегуда вперше при білому дні побачив руїни, на які перетворилося обійстя. Забув жахнутися, з упертим прагматизмом констатував: стіни хати вціліли, вигорілий дах накритий цупкою целофановою плівкою (Валєрчикова рука, точно!), балки перекриття треба міняти, вікна і двері дошками забиті, та крізь дошки видно, що всередині — порожньо, чорно.

Пішов обійстям. Поросло життям-травою: веселилася, вкриваючи землю зеленим килимом, вигадливими бур’яновими рамками окреслювала обриси знищених вогнем господарських приміщень — майстерні, загонів, гаража, комор. Зелене і чорне — домінанти. І тільки вціліла літня кухня била в око чистим кольором побілених стін. А біля паркану чималий дерев’яний щит до груші прибитий: «Приватна територія. Стріляємо без попередження». Теж Валєрчикова робота?

Присів біля кухні. Побачив? Побачив. Усвідомив? Лише як факт. Із причинами і наслідками пізніше розбереться, коли перетравить усе те остаточно, бо зараз час оцінити розміри проблеми. Ковзнув оком по обійстю: якщо прибрати все, що знищив вогонь, залишиться чистий аркуш, оптимістичний нуль, як точка нового відліку.

Не всидів. Підхопився: аби будувати плани, не обов’язково байдикувати. Збирав розкидані по двору уламки дощок, скла, шиферу, лахміття, зносив на купу біля паркану. Згадав, як після своїх мандрів повернувся на хутір із малим Валєрчиком і все дратувався, що батьки побудували хату в самому куті квадратної земельної ділянки, через що все обійстя з розкиданими по ньому господарськими будівлями виглядало скособоченим, незручним, нераціональним, без звичайної господарської логіки. І скільки жив на хуторі, стільки жалкував, що батьки таку неоковирну спадщину йому залишили.

— Будуватиму нову хату. У центрі ділянки, — вирішив.

Картинка-мрія сподобалася: новий дім займе центральне місце, вціліла літня кухня автоматично і логічно опиниться за ним посеред саду, який не постраждав під час пожежі. Чорні стіни старої хати цілком підійдуть для того, аби стати великою майстернею з гаражем у куті ділянки. Поряд могли розміститися загони для кіз, комори.

Гарно! Аби вистачило сил та грошей.

Гроші були. Хазяйновитий Перегуда багато років поспіль розкладав яйця своїх прибутків у декілька кошиків, та жодного разу не забув поповнити схованку з готівкою. Про ту схованку не знав ніхто, навіть Валєрчик. Перегуда примудрився влаштувати її у віддаленому від дому куті ділянки між каркасом і дахом компостної ями, яку свого часу змайстрував власноруч. Металева коробка з доларами-євро-гривнями надійно ховалася над дошками обшивки даху: і хто б допетрав посеред компостного смороду скарби шукати?

«Сподіваюся, ніхто не допетрав», — одразу взявся перевірити свій дійсний фінансовий стан. Обстежував смердючу будівлю обережно, намацав металеву коробку, не полінувався, витяг її, перевірив вміст: компостна яма виявилася надійнішою за банківський сейф.

Вистачить, аби розпочати! Збудився, всередині завівся вічний двигун. «Не зупинюся, — подумав, — поки теє… у новій хаті вазу з квітами на нове підвіконня не поставлю». Здивувався: квіти?

— Які ще квіти?! — прошепотів. «Для Тасі», — відлунням в мізках. І новий дім перед очі. На дві окремі половини: одна для Валєрчика, бо повернеться, заведе сім’ю і десь же має жити; друга — на три кімнати з кухнею і зручностями. У найбільшій кімнаті — вітальня, дві інші під спальні: для них із Тасею і для бабці, бо колись же знайдеться.

Задумався, аж вічний двигун забарахлив: може, бідолашна бабця подалася зупинку на Київ шукати?..

«Розберуся», — відігнав журбу. Нагадав собі: нуль, білий аркуш! Вичистити обійстя до блиску, перебрати все по цеглині, аби не викинути на сміття те, що ще згодиться у господарстві. Угризся у працю, як у саме життя, бо то коні від роботи дохнуть, а Перегуда намірився сильнішим стати.

У Карасівці про повернення погорільця дізналися вже того ж дня, коли Перегуда з’явився на хуторі.

— «Ниву» перегнав від сараю під кухню. Порається на дворі, збирає щось, — передавали одне одному, та в гості до хутірського житця не пнулися. Наче дали собі час подумати, що з тим фактом робити, бо і порізаних кіз-курей згадали, і поцуплені вила-лопати. Виправдовувалися: хто ж знав, що Перегуда повернеться? Всі ж казали: посадять. А коли так, то нащо добру пропадати?

Цікавість виявилася сильнішою за відчуття самозбереження, яке підказувало триматися від Перегуди подалі, і вже наступного дня вдосвіта перший карасівський візитер ступив на