Юлія Богута - Помста для Роуз, Юлія Богута

Розділ №37. Особистий вид щастя

Прощальна церемонія, здавалося, тривала цілу вічність. Люди нескінченним потоком несли до "Heavesent" квіти, приносили свої співчуття Даніелю, тиснули йому руку та йшли геть. То тут, то там чулися тихі розмови про те, яким чудовим був Грегорі, як багато він зробив для індустрії та міста в цілому. А потім, його труну забрали для кремації та мої страждання перейшли на новий рівень. Чомусь серед всіх десятків столиків у залі, організатор вирішив посадити Дана саме за наш. Й тепер, сюди були направлені всі погляди та всі камери.

— Дякую, що прийшла підтримати мене, Роуз, — промовив Дан, викликаючи в мене приступ нудоти. Тонкі пальці опустилися поверх моєї долоні, відчутно стискаючи. — Це багато для мене значить.

— Як і наш батько? — холодно запитав Вільям, скидаючи з моєї долоні чужі пальці та опускаючи її під стіл. — Насправді, ми з Емілі вже збиралися йти.  Сьогодні був складний вечір.

— Дивно, — байдуже зауважив Дан, відпиваючи з келиха, — він же не був для тебе рідним батьком.

Очі Вільяма наповнились люттю. Він ніколи не вмів грати своїми емоціями і зараз я бачила на якій тонкій межі балансував Граунд, згадуючи подібні деталі. Але схоже, що у нього взагалі не було відчуття страху, бо він навіть не помітив цього. Натомість зробив ще один ковток та став роздивлятися вино. Я відчутно стиснула долоню Хевена під столом, оглядаючись по сторонах. То тут, то там блимали спалахи від камер від яких хотілося осліпнути. Сваритися на публіці було не найкращим рішенням, особливо в такий день.

— Можливо воно і накраще, — промовила, здіймаючись з нагрітого місця й тягнучи за долоню Хевена. Репортери моментально сунулись до нас, фотографуючи кожен наш крок. Я начепила на обличчя маску смутку й награно витерла скупу сльозу, перш ніж прошепотіти: — Хоча б хтось у цій сім'ї зберіг своє обличчя.

— Про що ти, люба? — награно здивувався чоловік, відкинувся на спинку стільця та закинув ногу на ногу. — Щоб мати лице, треба показувати його комусь, а не сидіти на горищі цілими днями.

— Краще б тобі... — озвірів Хевен, перш ніж я встигла покласти долоню поверх його губ, змушуючи отямитись. Наші очі зустрілися, розуміючи один одного без слів.

Пальці повільно сповзали на щоку і я залишила поцілунок на його губах, щоб змінити фокус репортерів зі сварки на нас. Вони обступали зі всіх боків, не даючи зробити й кроку без мерехтіння. Щось мені підказувало, що більшість з них були спонсорованими винуватцем цього вечора і варто було насолити йому, як на наступний день буде десяток дописів в яких ми станемо посмішищем для народу. Починаючи з невдалого фото, закінчуючи звинуваченнями у всіх смертних гріхах.

Як би мені не хотілося зараз поставити на місце Даніеля та принизити його на публіці, це був не найкращий час та не найкращий спосіб. Тому я лишень впевнено потягнула Хевена до виходу, ні на секунду не зупиняючись.  Моя долоня невблаганно побіліла від того як сильно її стискали. І з кожною секундою, я відчувала, що в мені знову наростала лють. Ні, я не вірила більше, що десь всередині Даніель шкодував про скоєне. Я не вірила, що справедливість самотужки звершиться та покарає кожного, хто на це заслуговує. Аж ніяк. Ця люди були сліпими. Одні  родились такими, а інші свідомо такими стали.

Мої ноги на мить зупинилися перед входом у "Heavesent", щоб я назавжди запам'ятала це місце таким. Одного чудового дня, я спалю його разом із Даніелем і буду дивитися як кожна балка цієї проклятої студії згорає.

— Скажи мені, що це місце для тебе нічого не значить, — вичавила з себе, уявляючи полум'я, яке розгорається довкола нього. — Не так. Скажи мені, що не зупинятимеш мене.

— Що ти задумала...? — тихо запитав Хевен, намагаючись заспокоїти дихання.

— Я хочу спалити їх, навіть якщо доведеться згоріти самій. Тому скажи мені, що ці стіни для тебе нічого не значать. Що Даніель для тебе нічого не значить аби я могла зробити це і зникнути.

— Емілі...

— Просто скажи це. Скажи, що не заважатимеш мені і не шкодуватимеш про це.

— Я не зупинятиму тебе, — твердо промовив чоловік, обій аючи мене зі спини. Холодне повітря пронизувало тонкий костюм, натякаючи забиратися звідси якомога швидше. Але я все ще не могла відірвати погляду від дверей. — Якщо ти захочеш спалити «Небеса»,  я стоятиму поруч з тобою і подаватиму сірники, а потім виведу на вулицю та сховаю від копів.

— Ти настільки...? — тихо спитала, не наважуючись закінчити фразу. Тепле дихання торкнулося моїх скронь, викликаючи дивне бажання бути ще ближче.

— Я настільки хочу бути поруч з тобою, Лі. І мені байдуже, що для цього потрібно зробити, — Хевен повільно поцілував мою щоку і прошепотів на вухо. — Якщо ти захочеш, щоб я цілував тебе до світанку — я цілуватиму. Якщо захочеш, щоб я стояв на колінах перед тобою — я стану. Якщо ти захочеш, щоб я став твоєю запальничкою — я спалю для тебе весь цей світ.

— Ти настільки не розсудливий...? — смикнула куточком губ.

— Ні. Я настільки впевнений, що ти ніколи не нашкодиш тому, хто не заслуговує на це.

— З чого така впевненість? — повернулася до нього обличчям та обережно провела кінчиками пальців по колючій щоці та опускаючи на шию.

— З того, що я знаю тебе занадто добре. В тебе не підніметься рука завдати комусь болю, — великий палець повільно натиснув на адамове яблуко, поки я не могла відвести погляду від його бездонних очей. — Хіба що мені.

— Тобі боляче? — здивувалася, ослаблюючи натиск та дивлячись на слід від дотику. — Вибач, я не думала, що настільки сильно...

— ...можеш мене збуджувати посеред вулиці? — закінчив він низьким голосом, викликаючи табун комах по шкірі. — Повір мені, я й сам дивуюсь як мало тобі потрібно для цього робити. Інколи, здається, достатньо лише того що ти поруч дихаєш.

— Тобі здалося, — ледь посміхнулася, все ще не здатна повірити у подібне.

— Ходімо, Роуз... Хай вже краще "здається" вдома, у зручних спортивних штанах, коли довкола немає тупих журналістів які зроблять новину із мого "подиву". А то буде якось незручно засвітитися  на шпальтах не обличчям, а дечим іншим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍