Ентоні Дорр - Все те незриме світло

«Ось, — думає він, — що означають ті цифри».

Концерт закінчується. Чути, як об стелю б’ється оса. Передавач ще увімкнений, мікрофон стоїть у грамофонній трубі, голка крутиться на останній канавці. Марі-Лор відсапується, усміхаючись.

Потім вона знову засинає, а Етьєн задуває свою свічку й довгий час стоїть навколішках біля ліжка. Кістяна Смерть їде по вулиці внизу, час від часу зупиняючи верхового коня, щоб заглянути у вікна. Вогненні роги на голові, з ніздрів куриться дим, а в кістяній руці — список, нещодавно доповнений адресами. Вона спочатку дивиться на німецьких офіцерів, що виходять із лімузинів біля шато.

Потім — на яскраво освітлені кімнати парфумера Клода Левіта.

Потім — на темний високий будинок Етьєна Леблана.

Обійди нас стороною, Вершнице. Обійди цей будинок стороною.

Соняхи

Вони їдуть курною дорогою, обабіч обрамленою кілометрами напівмертвих соняхів, високих, наче дерева. Їхні стебла висохли й заклякли, а голови схилені, наче в молитві, і, проїжджаючи повз них в авто, Вернерові здається, що за ними стежать десять тисяч циклопічних очей. Норман Перший зупиняє вантажівку, Бернд знімає гвинтівку з плеча, бере другий прилад і йде в зарості його ставити. Вернер піднімає велику антену й сідає на своє звичне місце в кузові «опеля», надягнувши навушники.

У кабіні Нойман Другий кпинить:

— Ти ж навіть жодного разу не засадив нікому, старий незайманцю.

— Стули пельку, — відказує Нойман Перший.

— Ти на ніч шморгаєш себе, щоб заснути. Душиш вужика. Займаєшся рукоділлям.

— Не тільки я — половина армії. І німці, й росіяни.

— Он той дрібний арійський хлопчик — точно рукодільник.

Бернд називає частоти на своєму приладі. Тиша, тиша, тиша.

— Справжній арієць — світловолосий, мов Гітлер, стрункий, мов Ґерінґ, і високий, мов Геббельс, — додає Нойман Перший.

Нойман Другий сміється.

— До дупи це, якщо…

— Годі, — уриває його Фолькгаймер.

Далеко за полудень. Увесь день вони їхали цим дивним, Богом забутим краєм і не бачили нічого, крім соняшників. Вернер прочісує кожну частоту, перемикає їх, знову переналаштовує приймач-передавач, чуючи лише перешкоди. Удень і вночі повітря сповнене суцільною, сумною, зловісною українською статикою, що, здається, звучала ще задовго до того, як люди навчилися її чути.

Фолькгаймер злізає з вантажівки, розстібає штани й справляє малу потребу у квіти. Вернер вирішує опустити антену, але, перш ніж зробити це, він раптом чує — різку, виразну і зловісну, мов блиск ножа на сонці, — чергу російських слів. «Адін, шесть, восемь». У нього напружується кожен нерв.

Він максимально збільшує гучність і притискає навушники до вух. Знову чути: «Поні-щось-шки, чере-щось-дорошой…» Фолькгаймер дивиться на нього у відкриту задню панель кузова, наче відчуває, наче прокидається вперше за довгі місяці, як тієї ночі, коли Гауптман вистрілив зі свого пістолета, коли вони зрозуміли, що Вернері пристрої працюють.

Вернер трохи повертає ручку налаштування, й раптом у його вуха бухає звук. «Две-над-цать, шест-над-цать, двад-цать-адін», нісенітниця, страшна нісенітниця вривається йому просто всередину; це схоже на відчуття, коли занурюєш руку в мішок із ватою й знаходиш лезо — усе таке надійне й незмінне, аж тут одна небезпечна річ, така гостра, що заледве відчутно, як вона розрізає шкіру.

Фолькгаймер гупає масивним кулаком по корпусі «Опеля», щоб утихомирити Нойманів. Вернер передає Берндові частоту, той ловить сигнал, вимірює пеленг, передає назад, і тепер Вернер береться за підрахунки. Логарифмічна лінійка, тригонометрія, карта. Росіянин і досі говорить, коли Вернер стягує навушники на шию.

— Північ-північний захід.

— Далеко?

Лише цифри. Чиста математика.

— Півтора кілометра.

— Вони й зараз щось передають?

Вернер притискає до вуха один навушник і киває. Нойман Перший запускає «Опель», двигун починає гудіти, і Бернд суне через соняшники, несучи перший прилад. Вернер опускає антену, й вони з’їжджають із дороги просто в соняшники, розштовхуючи їх на своєму шляху. Найвищі з них заввишки мало не з вантажівку, і їхні великі голови барабанять об дах кабіни й боки кузова.

Нойман Перший стежить за одометром і називає відстані. Фолькгаймер роздає зброю. Два карабіни 98К. Напівавтоматичний «вальтер» із прицілом. Поряд із ним Бернд заряджає свій маузер. Бах, — гримлять соняшники. Бах, бах, бах. Вантажівку хитає, мов корабель на морі, доки Нойман Перший веде її через борозни.

— Кілометр і сто метрів, — гукає Нойман Перший.

Нойман Другий вилізає на кузов і оглядає поле в бінокль. На півдні соняшники поступаються місцем клаптикові висохлої огіркової гудини. За ним, оточений голою землею, стоїть гарненький будиночок із солом’яним дахом і побіленими стінами.

— За заростями деревію. У кінці поля.

Фолькгаймер дивиться в оптичний приціл.

— Дим?

— Немає.

— Антена?

— Ще не видно.

— Вимикай двигуна. Звідси пішки.

Усе затихає.

Фолькгаймер, Нойман Другий і Бернд зі зброєю заходять у стіну соняшників і зникають. Нойман Перший сидить за кермом, Вернер — у кузові. Ще ніхто не підірвався на міні. Навколо «Опеля» тріщать квіти і кивають своїми геліотропними головами, наче сумно з чимось погоджуючись.

— Виродки будуть здивовані, — шепоче Нойман Перший.

Його праве стегно смикається. Вернер піднімає антену, наскільки дозволяє безпека, вдягає навушники й вмикає приймач-передавач. Росіянин читає щось, схоже на букви алфавіту. «Пе-зе-ка-че-ю-мягкій знак». Здається, що кожен фрагмент звучить тільки для Вернерових вух, а тоді розчиняється в повітрі. Нойман Перший постукуванням ногою злегка гойдає вантажівку, сонце світить крізь рештки комах, розмазані по вікнах, і від поривів холодного вітру шелестить усе поле.

Хіба там не має бути вартових? А що як озброєні партизани просто зараз підкрадаються до вантажівки? Російська мова в радіо мов шершень у кожному вусі: «Звой каз викалов», — хто знає, які жахи вони передають: розміщення військ, розклади потягів; вони можуть просто зараз передавати артилеристам координати їхньої вантажівки. Фолькгаймер виходить із соняшників — велика людська ціль, тримаючи свою гвинтівку, мов кийок. Здається, що ця хижка ніяк не зможе його вмістити, наче це Фолькгаймер поглине її, а не навпаки.

Постріли спочатку долинають повітрям, а потім — у навушниках, і так гучно, що Вернер майже зриває їх з голови. А тоді змовкає навіть статика, і тиша в навушниках відчувається, як щось велетенське, що рухається крізь простір, примарний дирижабль, що повільно віддаляється.

Нойман Перший клацає замком гвинтівки.

Вернер згадує, як присідав поряд із ліжечком разом із Ютою після того, як француз закінчував передачу, як вікна дрижали, коли повз сиротинець проїжджав вуглевоз, як відлуння радіопередачі наче миготіло в повітрі якусь мить, ніби він міг простягнути руку — й зловити його в долоню.

Фолькгаймер повертається до них із забризканим чорнилом обличчям. Він скидає каску двома пальцями, і Вернер бачить, що це не чорнило.

— Ідіть підпаліть хату, — наказує він. — Хутко. Не марнуйте пального. — Переводить погляд на Вернера. Голос його м’який, майже сумний. — Забери їхнє обладнання.

Вернер кладе навушники, вдягає каску. Над соняшниками ширяють стрижі. Перед очима все