Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

Ми повинні радше співчувати їй і ставати в її обороні. До цієї справи мусимо підходити по-людському». В документі міститься заборона вживати будь-які заходи у цій справі.

Найбільший тягар відповідальності за неплановану вагітність лягав на жінок. Дівчат лякав не лише суспільний осуд, а й жахлива доля в разі арешту. Підпільниця Олена Андрущак згадувала, що уникала романтичних відносин, бо страшно було дивитися на вбитих під час військово-чекістських операцій дівчат, які лежали біля будівель НКВС із оголеними животами, в яких іще деякий час ворушилися плоди. Вагітність в умовах підпілля прирікала жінку на величезні труднощі, спричиняла численні фізичні та психологічні страждання.

Пробігла я коло 100 метрів, бачу лежить у бур’яні жінка командира Грома. Вона була 8 місяців беремена. Негодна була втікати от і впала. Тримає пістолет коло голови. [Надіслані на допомогу бійці] її то несли, то вели. Бог нам допоміг перейти на другу сторону гори, щоб нас москалі не побачили. Трохи відпочили. Потрібно йти дальше. Куди візьмеш таку жінку? Хлопці піднімали…

Зі спогадів Анни Попович («Ружі») про Ольгу Герасимович, дружину командира УПА Миколи Твердохліба «Грома»

Без належної акушерської допомоги процес пологів був дуже ризикованим і міг призвести до смерті породіллі чи немовляти. Інколи пологи відбувалися в екстремальних умовах. У своїй книжці Софія Буняк розповідає незвичайну історію Ольги Горошко («Троянди»). На восьмому місяці вагітності температура у жінки підвищилася до 41 °C через нарив у грудях. У селі, де перебував повстанський загін, був тільки ветеринар. Хоч він боявся робити операцію, Ольга змусила його, пригрозивши зброєю. Операція була успішною. А через місяць, у лісі, Ольга відчула перші перейми. Її доправили до села Майдан на Львівщині, але почалася облава. Господарі повтікали з хати, залишивши знесилену Ольгу на самоті. На щастя, минулося, і господарі привели жінці бабу-повитуху. А вже за два дні після пологів по Ольгу приїхали повстанці, тож вона скочила на коня і поїхала перев’язувати поранених.

Ольга Горошко («Троянда»). Фото 1949 р. з архівно-кримінальної справи на неї. Архів Центру досліджень визвольного руху

Не всі жінки раділи народженню немовлят — деякі позбавляли їх життя. Симпатик ОУН Марія Бубняк («Полтавка») одразу після народження дитини в домашніх умовах задушила немовля і таємно поховала на цвинтарі. Про мотиви свого вчинку говорила на слідстві СБ ОУН: «Хотіла мати більшу свободу рухів. Що я була б зробила з малою дитиною? Годі на саму себе заробити спекуляцією, якою занимаюся».

З народженням дитини перед жінкою поставав нелегкий вибір — розлука (можливо, довічна) або перехід на (напів)легальне становище, що означало ризик викриття та арешту радянськими репресивними органами. Часом жінку позбавляли й цього вибору. Особливо коли поруч не було чоловіка, який міг подбати про неї і дитину. У таких випадках керівництво ОУН наказувало породіллям одразу віддавати дітей на виховання іншим людям. Деяким усе ж дозволяли побути з немовлятами у криївках декілька тижнів і навіть місяців. Санітарка УПА Ганна Мельник згадувала, що народила сина у бункері на території села Багновате Славського району на Львівщині через шість місяців після загибелі свого чоловіка Любомира Рибака («Босого»). Коли маленькому Семенові було дев’ять тижнів, надрайонний провідник «Юрчик» забрав його і відніс у село. Про свої почуття у той час Ганна згадувала: «Серце мені розривалося з жалю за дитиною, плакала, ридала, але розуміла, що іншого виходу нема, поблагословила його гірким материнським благословенням і віддала в опіку Пресвятій Матері Божій і чужій жінці».

Частина жінок намагалась якомога довше побути з дитиною. Однак в умовах підпілля це означало необхідність постійно змінювати місцезнаходження. Через місяць після народження сина, наприкінці липня 1949 року, Катерина Мартинишин («Ластівка») перебралася з ним у будинок одного чоловіка в сусідньому селі Букове на Долинщині (Івано-Франківська область). Однак уже у вересні батько дитини Іван Мельникович («Чорнота») попередив її про небезпеку арешту і порадив оселитися з дитиною у с. Мала Тур’я в будинку тамтешньої станичної. Через три місяці там її й заарештувало МДБ.

Фактично активне підпільне життя обмежувало репродуктивні права підпільниць. У січні 1942 р. дружина члена Проводу ОУН Олександра Луцького Юлія народила сина у краківській тюрмі. Виховуючи дитину протягом наступного року, вона не покидала роботу в підпіллі, часто змінювала місце перебування, а навесні знову була заарештована нацистською окупаційною владою в Рівному, просиділа у в’язниці кілька місяців. На початку 1944 р. під час других пологів вона втратила новонароджену дитину і потребувала додаткового лікування та відпочинку. Однак одразу після пологів керівництво ОУН наполегливо запропонувало їй очолити медичну службу Галицького крайового проводу ОУН. Жінка погодилася очолити лише санітарний відділ. Крім цього, у лютому 1944 р. вона організовувала курси радисток у Львові. Дитину в той час змушена була залишати на виховання знайомим.

Коли синові Дарії Муцей («Пітьми») виповнилося п’ять місяців, вона відлучила його від грудей і залишила на кілька місяців у родичів свого фактичного чоловіка Івана Микитина («Маркіяна»). Далі задля конспірації дитину щокілька місяців переносили у помешкання різних жителів села. Дарія часто навідувала сина, хоча ніколи не залишалася надовго, вона приносила опікунам гроші і продукти харчування. Коли дитину вирішили похрестити, незважаючи на ризик, це також здійснили чужі люди. Коли хлопчику був рік, батьків заарештували. Матір засудили до 25 років таборів. Після відбуття покарання в Іркутській області вони з чоловіком оселилися на Донеччині. Доля сина невідома. Зазвичай, якщо не було близьких родичів, готових опікуватися дітьми, їх віддавали у дитячі будинки і виховували як «радянських людей».

Савчин Марія («Марічка») зі своїм чоловіком на псевдо «Орлан» і сином Зенчиком. 1947 р. Архів Центру досліджень визвольного руху

Страх за долю дитини і свою, постійні втечі, переховування супроводжували життя молодих мам. Після